Статті, блоги
Андрій Курков: «Завжди думаю про того, хто буде читати мою книгу»
Валентина Січкоріз | 24.05.13 11:43:41
Розмова з письменником Андрієм Курковим.– Пане Андрію, Ви – член НСПУ та англійського ПЕН-клубу, Ваші книги – у топ-десятці європейських бестселерів. Що вважаєте основою свого незаперечного літературного успіху?
– Мабуть те, що я пишу перш за все для читачів, а вже потім – для себе. Тобто завжди думаю про того, хто буде читати мою книгу і чи буде читачу цікава історія, яку я вигадав або збираюсь написати. Інколи я розумію, що роман, який я пишу, «не піде» в світ дуже легко. Але якщо для мене цей роман важливий, то я все одно його буду писати. Так сталося з романами «Бікфордів світ», трилогією «Географія одиночного пострілу», романом «Сади пана Мічуріна». А щодо успіху, то завжди успіхом користуються загально людські історії, які можуть бути зрозумілими читачами більшості країн. А якщо ці історії написані цікаво, винахідливо, з гумором або з іронією, то це тільки додатковий плюс.
– Пишете і для дітей, і для дорослих. Для кого писати особисто Вам цікавіше? Яка читацька аудиторія більш вдячна?
– Це питання тільки здається простим. Насправді. Мені важко відповісти однозначно. Дорослі читачі розуміють, що вкладає в книгу автор, і коли починається спілкування між читачем, що вже прочитав книгу і автором, то автор вже має бути вдячним читачу за те, що це його читач і він сприйняв текст. Діти не самі обирають книжки. Ім їх обирають батьки. Часом батьки і підказують як розуміти ту чи іншу книжку. Але діти безпосередні і в спілкуванні з ними можна відчути велике задоволення від свобідної творчості їх думки і реакції. Дітям приємно не читати казку, а розповідати, тому що реакція одразу помітна по очах і обличчях. Тож я ціную спілкування і з дорослими, і з дітьми, але з дітьми спілкуватись часто-густо легше і приємніше в емоційному плані.
– Персонажі Ваших книг – хто вони, здебільшого, чим, де і як живуть? Чи зможуть серед них упізнати себе пересічні українці та вигукнути – так, це про мене!
– Мої персонажі живуть скрізь. Зараз вони живуть навіть в Литві, Франції та Англії, бо пишу «литовський роман». Деякі персонажі живуть у Львові і всі знають, що вони тепер мають подвійне життя – як герої роману «Львівська гастроль Джимі Хендрікса», що ходять по сторінках під своїми власними прізвищами, і як звичайні мешканці Львова – це і Алік Олісевич, і Юрко Вінничук, і Оксана Прохорець, і Леся Саноцька. Є серед персонажів і мої київські друзі, а є персонажі, які підходять багатьом читачам, бо вони звичайні українці, що живуть як всі інші і вирішують ті самі проблеми. Ось про них читач і може вигукнути – та це ж я!
– Наскільки багата Україна на постаті колоритних персонажів та сюжети для романів?
– Навіть занадто багата. Україні не вистачає пари тисяч письменників, щоб опанувати наш простір, але ж не вистачає і кілька мільйонів читачів, щоб було для кого писати. Найбільш колоритні і найбільш негативні персонажі у нас, звичайно, пов’язані з політикою. Але і в реальному житті не сумно. Щодня бачу людей, яких би з радістю забрав на сторінки роману.
– Як гадаєте, наскільки відрізняються перші твори Андрія Куркова від його ж творів сьогоднішніх?
– Так само, як відрізняюсь я сьогоднішній від себе 1980-х років. Старший, менш романтичний, більш вибагливий до людей і до персонажів. І герої мої колись були дуже інфантильними, їх штовхало життя, але поступово вони урівнялись з життям в силі і стали більш рішучими і активними.
– Як виглядає зараз Ваш творча лабораторія?
– Лабораторія у мене є – це мій кабінет, схожий трохи на майстерню художника. Бо це окрема однокімнатна квартира, завішана картинами друзів, заставлена антикварними шафами і бюстами поетів і вождів. Якщо я вдома, то туди відправляюсь на роботу. Там включаю музику і пишу під неї, хоча іноді текст вимагає тиші. І тоді я нічого, окрім своїх думок не чую. Бо товщина стін в цьому будинку близько метра.
– Ваша співпраця із тернопільським видавництвом «Навчальна книга – Богдан» розпочалася із роману «Перша любов президента». Чи стали певні політичні події передумовою для її написання?
– Передумовою написання цього роману виявилось запитання, що регулярно виникало в думках на протязі десяти років – чого українські політики такі нещасні? Чому рвуться до влади, а отримавши її здаються ще більш нещасними і похмурими, ніж під час політичної боротьби. Ось я і вирішив спробувати за методом Станиславського дізнатись, що відбувається всередині людини, коли вона стає президентом.
– Чи вдасться головному персонажеві з’єднати воєдино політику і почуття? Чи він надасть перевагу чомусь одному?
– Політика вбиває почуття, тож тільки повернувшись до нормального життя можна повернути собі вміння жити емоційно і без цинізму, а це – головні передумови для закоханості.
– Перед якими запитаннями постає герой Вашого роману «Улюблена пісня космополіта»? Куди його приводять пошуки? Чи задовольняють його отримані відповіді? А Вас?
– Цей маленький роман для мене один з найважливіших. Поки я його писав, я вирішував для себе ті самі питання, що й герой: що важливіше – любити батьківщину чи кохати жінку? Чого варте саме життя і чи має право батьківщина розпоряджатись життям свого громадянина, як майном?
– Якими постають персонажі Ваших дитячих книг? Наскільки їм притаманний гумор?
– Дитячі книжки без доброти і гумору не бувають. І у мене в книжках його багато, і самі персонажі мають відчуття гумору: чи то маленький пилососик Гоша, який спочатку не знає навіть, що він пилосос, тому що всю роботу робить батько. Це і літаючі кошенята, що ходять до школи котоповітроплавання, це і пустомелики з «Пригод пустомеликів».
– Нещодавно з’явилася Ваша книга «Чому Їжачка ніхто не гладить». Для якого віку та духовного складу читачів розрахована ця книга?
– Їжачок, якого ніхто не гладить – це мій найостанніший казковий герой. Книжка дуже красива завдяки ілюстраціям чудової художниці Тетяни Горюшіної, тож написана і намальована вона для найменших читачів, для тих, хто же не вміє читати, але має дуже розумні оченята.
– Чи даєте відповідь маленьким читачикам на запитання, чому ж їжачка ніхто не гладить?
– Звичайно, відповідь в книзі є, і, думаю, що діти з радістю про неї дізнаються. Бо вона не така вже пряма, як в підручниках, і дозволяє самій дитині відкрити щось нове і незвичне, самій потім поділити тварин на свійських і диких.
– Якою, на Ваш погляд, повинна бути цікава, приваблива дитяча книга?
– Книжка для дітей має бути такою легкою і цікавою, щоб самій дитині хотілось і моглось її переказати, навіть змінюючи якісь деталі і епізоди за власним бажанням.