Критика, рецензії > Публіцистика, релігія

За Ґумбрехтом, похвала спортивній красі є насправді вираженням вдячності за життя

Вадим Арістов | 15.05.13 20:10:10

Ганс Ульріх Ґумбрехт. Похвала спортивній красі Пер. з англ. – Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2012. – 216 с.

Чи не замислювалися ви, чому спорт часто сприймається за щось неосновне, скажімо як хобі (у вигляді факультативів серед університетських курсів чи позакласних гуртків)? Або як щось ситуативно важливе (наприклад, коли рідна збірна грає на Чемпіонаті Світу/Європи), але не серйозне (з пивом, у шумній компанії)? Чому зі спортом більшість людей щодня стикається у вигляді інформації «другого сорту» після «основних» повідомлень у блоках новин на радіо чи ТБ?

---

Ганс Ульріх Ґумбрехт звертається до цієї, не найпопулярнішої в академічних колах теми. Його працю не можна вважати історією спорту. Це радше вільний роздум, або, за визначенням самого автора, у буквальному сенсі «похвала». Свої міркування філософ подає не як «дослідження», а як спосіб виразити спортивній красі похвалу. Книга є спробою застосування «філософії присутності» – найважливішого дітища Ґумбрехта – до естетики спорту. Вона продовжує напрямок, намічений у попередніх працях: «1926. На вістрі часу» (In 1926: Living at the Edge of Time) та «Виробництво присутності» (The Production of Presence: What Meaning Cannot Convey).
Предмет дослідження якнайкраще демонструє можливості авторського підходу. Спорт містить чимало елементів, значущих для «філософії присутності»: тілесність, рухи, перформанс, безпосередній контакт, фізична близькість, емоції… Однак тема книги – не тільки результат раціонального вибору. Ґумбрехт відверто розкриває особисті мотиви зацікавлення даною темою. У вступі до книги («Усевболівальник») філософ ділиться своїми інтимними «взаєминами» зі спортом. Перші дитячі враження від споглядання ігор на все життя закарбовувались у «тілесній пам’яті». Тепер, нарешті, прагнення висловити захоплення красою спортивних подій Ґумбрехт реалізує у своїй «Похвалі».
«Визначення», перший розділ книги, присвячений характеристиці трьох базових понять: похвали, краси й спорту. Похвалою автор називає «непохитну рішучість бачити і цінувати спортивну красу як утілення найвищих цінностей культури». До такого розуміння краси Ґумбрехт підходить через кантівське поняття «прекрасного». Крім того, філософ звертається до естетичних переживань відомих спортсменів та простих глядачів (зокрема, до власного досвіду уболівальника). Цим зумовлено використання незвичних категорій для опису спортивної естетики: зосереджена напруженість, зануреність, відкритість до матеріального світу, дозволеність відбуватися. Нарешті, спорт, за Ґумбрехтом, – це відділена від повсякденних інтересів особлива форма перформансу, що полягає у рухах тіла, розглянутих з перспективи присутності, і заснована на поєднанні цінностей «агону» (змагальності) та «арете» (прагнення досконалості).
Необхідною рисою спорту-видовища філософ вважає коливання між сенсом подій (правилами) і подіями-як-такими (до яких людина долучена без сенсу і поза сенсом), між приписуванням значень і «моментами інтенсивності». Відходячи од декартівського уявлення про людину-розум, Ґумбрехт концентрується на людині-тілі. На його думку, якщо гарантією реальності поряд з res cogita стають res extensa, то слід розрізняти два рівноправні «виміри»: присутності та значень. Вимір присутності не дає змоги відділяти фізичний об’єкт та відчуття від їхніх «значень», «серйозну» реальність від «несерйозної» гри; тут пряме «насильство» важить більше за опосередковану «владу», «ритуали» вписування у світ – за «діяльність» з перетворення світу, а моментна реальність події – за «значимість» інциденту як одного з низки інших.
Виокремлення двох зазначених вимірів буття дозволяє Ґумбрехту розрізняти в історії людства «культури значення» і «культури присутності», залежно від того, «присутнісна» чи «значеннєва» настанова відігравала більшу роль у формуванні ставлення до світу і до себе. Такий підхід дає можливість пояснити, чому далеко не всі культури потребували спорту.
У другому розділі «Розриви» автор робить огляд практик, які у різні епохи, на його думку, найтісніше наближалися до сучасного поняття спорту або були його структурними еквівалентами. Назва розділу виражає ключову ідею про те, що історія спорту (коли б таку і можна було створити) є не традицією, тяглістю, а низкою мало пов’язаних між собою культурних «спалахів». У цій історії важить не спадковість, а «розриви». Проте, сама періодичність «спортоподібних» практик свідчить про існування в усі епохи фундаментальних потреб людини, що задовольнялися цими практиками. Ґумбрехт намагається розкрити їхній естетичний потенціал і виявити найбільш «інтенсивні»/напружені моменти єднання учасників і глядачів.
Починає він, звісно, з Олімпійських ігор Давньої Греції, які стали взірцем сучасного спорту. Олімпійці тоді сприймалися за напівбогів. Вони втілювали фундаментальний для еллінської культури дух змагальності. Самі ж ігри викликали релігійний і невіддільний від нього атлетичний екстаз. Римським відповідником спорту для Ґумбрехта є гладіаторські бої у Колізеї. Ретельне відтворення естетики цих боїв дозволяє автору припускати, що основний притягальний потенціал полягав ув очікуванні напруження наприкінці поєдинку, коли переможений опинявся перед лицем смерті і мав демонструвати стоїчну витримку.
У Середньовіччі практиками, що містили елементи спорту, були лицарські турніри, оспівані у поезії трубадурів.,були тим, За умов начебто тотального контролю Церкви над суспільним життям (див. примітка 1), турніри були чи не єдиним джерелом радості і високих емоцій. Культ прекрасної дами та ідеального лицаря відбивали основні компоненти естетичного переживання під час турнірів: гордість за фізичні досягнення та очікування еротичного екстазу.
Зародження командних видів спорту відбувалося паралельно з лицарськими турнірами на соціальних низах. Ґумбрехт припускає, що провісником сучасного спорту був англійський бокс XVIII – поч. ХІХ ст. Значно брутальніший за сучасний, він, одначе, провокував широкий загал до занять спортом і «об’єднував» суспільство. Бокс став захопленням бідняків і водночас спортом джентльменів.
Появу любительського й професійного спорту у ХІХ ст. Ґумбрехт пояснює переплетінням просвітницьких та романтичних тенденцій у європейських культурах, передусім – британській та німецькій. Британську спортивну лихоманку спричинив шкільний та університетський ігровий спорт. Німецька спортивна традиція розпочалася з націоналістичного за ідейною основою гімнастичного руху.
Ґумбрехт детально зупиняється на становленні олімпійського руху, історії перших олімпіад та чинниках зміцнення аматорського спорту у 1-й пол. ХХ ст. Нарешті, описуючи спортивне сьогодення, автор підкреслює його комерціалізацію, не без остраху заглядаючи у майбутнє. Він замислюється над зміною головних факторів привабливості спорту: все ще перформанс чи радше кількісні рекорди. Новітні технології, що долають фізичну близькість спортсмена і глядача (створюючи «віртуальну» близькість), «зсувають» спорт у бік «виміру значень». Чи не загубиться у такій ситуації цінність присутності? – здається, Ґумбрехт все ж лишається оптимістом.
Прагнучи розкрити усі грані привабливості спортивних видовищ, Ґумбрехт виділяє сім принад для глядачів-уболівальників. Це: тіло (атлетичний ідеал); страждання, яке переживає спортсмен; грація – легкість і витонченість, з якою виконуються рухи; знаряддя – власне ефект «злиття» людини і засобу, що задіяний у вправах; форми, яким мають точно відповідати рухи спортсмена; розігрування – унікальні моменти взаємодії гравців; і вчасність – здатність опинитися у потрібному місці у потрібний час.
Але існує щось глибше, аніж ці сім принад, чим так зачаровують спортивні видовища (навіть незалежно від того, чи споглядають їх з екрану, чи з трибуни стадіону). На думку Ґумбрехта, людина захоплюється неочікуваністю, тим, що трапляється і виходить за межі визначених наперед людських можливостей, хоч може і не трапитися. Захватом викликає унікальна ситуація, яка може більше не повторитися. Строгі рамки правил гри/змагань ще більше загострюють відчуття «відбування», створюють якнайкращі умови для проведення «експериментів випадку».
В останньому розділі «Вдячність» Ґумбрехт намагається вирішити одну з ключових проблем книги: чому люди взагалі висловлюють похвалу спортивній красі, чому вони вдячні спортсменам? Проблема ускладнюється тим, що особиста доля багатьох зірок спорту складається не надто вдало. Їхні життя подають контрастну картину: від загального пошанування до моральної й фізичної деградації та зневаженості. Вони не можуть пристосуватися до поза-спортивного життя, бо часто не здатні компенсувати втрату тієї інтенсивності, переповненості, яку дарують моменти «напруженого зосередження».
Таким чином, за Ґумбрехтом, похвала спортивній красі є насправді вираженням вдячності за життя, яке ми маємо і яким можна насолоджуватися, а також за можливість виповнити своє життя іншими життями, які ми не здатні прожити самі. Це є спосіб виразити любов до життя, щось на кшталт платонічної любові.
Чи ця книга тільки про спорт? У ній йдеться насправді про щось значно більше. Ґумбрехт кидає виклик потужній європейській («Західній») інтелектуальній традиції, заснованій на метафізиці та раціоналізмі і ґрунтується на «вимірі значень». «Похвала спортивній красі» - не теоретичне узасаднення «філософії присутності», а предметно орієнтована робота.
Ґумбрехт декларує відхід од метафізики та зосередження на фізичних об’єктах і відчуттях, цінних самих по собі поза будь-якою значущістю у повсякденному житті (економічною, політичною тощо). «Назад до самих тіл» або «назад до самих відчуттів» - так, перефразовуючи відому максиму, можна було б передати його заклик.
Позиція автора – реалістична і, за його власним зізнанням, навіть містична. Адже він розглядає практики безпосереднього контакту, що не потребує осмислення і не може бути конвертований у раціональні смисли. Це те, що лежить поза «досвідом», якщо під ним розуміти інтерпретацію, приписування значень. Такий контакт можна власне «зрозуміти», лише зовнішньо описати (що й намагається зробити Ґумбрехт) та відчути в актах переживання (Erleben).
У пошуках легітимації свого інтелектуального проекту філософ вирушає в античні часи і шукає натхнення в одах Піндара, бо він мав втрачену здатність висловлювати похвалу. Дивним чином, Ґумбрехт береться захищати й відроджувати цінності і практики давньогрецької культури, що стояла у витоків «Західної» традиції, але цією ж традицією були витіснені на маргінес. Протягом століть естетизм та безпосередність були приглушені раціоналізмом і відстороненістю.
Ґумбрехт пропонує переоцінити деякі види людської діяльності, що під впливом раціоналістичної, «значеннєвої», традиції стали другосортними. Філософ реабілітує спорт (не заняття, а радше предмет захопленого споглядання й естетичної насолоди) як культурну практику. Чому, скажімо, візит до театру чи на концерт класичної музики є вищим чи благороднішим видом задоволення естетичних потреб, ніж перегляд футбольного матчу на стадіоні або баскетбольної гри у залі? Міркування філософа спонукають переглянути сучасний естетичний канон – вузький набір предметів і ситуацій, яким дозволено викликати «позитивні» естетичні переживання.
Беручи за приклад ніцшеанський поділ аполлонівської та діонісійської постави, Ґумбрехт пропонує власну класифікацію глядацьких позицій. Він виділяє два полюси, що їх виражають поняття аналізу та причетності. Симпатії Ґумбрехт не на боці стороннього спостерігача-інтелектуала, що дивиться спорт у пошуку тих чи інших прихованих смислів, а глядача-учасника, що прагне якнайщільнішого контакту з діячами перформансу, зокрема спортивного. Увесь текст просякнутий іронією до суворого академічного середовища. Філософ намагається відмежуватися від його рафінованої «освіченості» і герметизму, який тільки сприяє розвитку снобізму і замиканню на собі «інтелектуального класу».
Пафос автора – у подоланні раціоналістичного синдрому сучасної культури. Натомість він пропонує воскресити діонісійське начало, і зокрема цінності натовпу, масовості, безконтрольності – того, що було, на думку Ґумбрехта, дискредитовано нацизмом. Без розчинення раціональної індивідуальності та аналітичної строгості у колективному тілі ми втрачаємо радість і енергію, яку можемо отримати від фізичної і водночас духовної причетності. Філософ стверджує, що у колективних практиках присутності реалізується глибинні начала, притаманні людській істоті.
Чи стоїмо ми на порозі діонісійського «повороту»? Зміщення суспільних цінностей та звернення думки у тому напрямку, який захищає Ґумбрехт, може мати суттєві наслідки далеко за межами обговорюваної теми (див. прим. 2). Взагалі, випадок спорту не унікальний. Простежений автором ефект від дистанції між глядачем та спортсменом (та одночасне прагнення до присутності і фізичної близькості з боку глядача) працює також у сферах шоу-бізнесу та політики. Так, шоу-бізнес передбачає дуже близькі до розглянутих Ґумбрехтом «практики присутності»: екстаз на концертах, фетишизація речей кумирів та розчарування від їхніх ганебних учинків (див. прим. 3).
Шоу-бізнес і спорт подібним чином представлені й у структурі мас-медіа. Поряд зі спеціально спортивними блоками новин чи телеканалами існують спеціально музичні новини (новини шоу-бізнесу) та канали. Зрештою, чи випадково, що в одну історичну епоху відбулося піднесення як спорту, так і шоу-бізнесу та публічної політики (що використовує принципи перформансу). Взагалі, спостереження філософа чинні для усіх сфер, які передбачають ролі «зірок» і «вболівальників/фанатів» (навіть якщо вони не містять «агону» та «арете»).
Ще у вступі автор заявляє, що розібратися у причинах свого зачарування спортом означає: а) висловити його красі вдячність, б) поглибити зачарування, вдячність і повагу. Одначе відомо (і перевірено), що викриття природи/причин будь-якого явища веде до його «розчаклування», яке часто закінчується розчаруванням у ньому. Принаймні дослідження «позбавляє цноти» свій об’єкт, volens nolens відсторонює людину від нього. Якщо й залишається або знов виникає зачарування, воно вже матиме іншу природу й іншу мотивацію (див. прим. 4).
Ґумбрехтів аналіз є значною мірою самоаналізом. З одного боку, це зручно через безпосередній доступ автора до своїх «джерел». З іншого – немає гарантії, що суб’єктивні висновки автора будуть чинними щодо інших людей. Адже ті самі об’єкти і події можуть сприйматися і переживатися по-різному, і навіть в основі схожих видів поведінки може лежати різна логіка. Чимало аргументів автора підсилено (та навіть утворено) за схемою: «якщо ти був/переживав/відчуваєш/etc X, тоді ти зрозумієш тезу Y». А якщо ні (не був, не переживав, не відчуваю)? Як зрозуміти ключові послання автора, якщо розуміння забезпечується наявністю специфічного емоційного та життєвого досвіду чи певними рисами характеру? Залишається покластися тільки на сферу розуму і уяви – тобто на вимір значень, від якого нас прагне відвести Ґумбрехт.
Слід визнати також, що уявлення (res cogita!) про переживання присутності (зокрема, у сфері спорту) читач отримує тільки через «посередництво» кількох досвідів «у вимірі значень»: як мінімум, самого автора (що писав текст) і свій власний (акт прочитання й осмислення).
Автор не може обійтися без «значень», самою лише «присутністю». Задаючись питанням про причини розташування у містах таких великих і обтяжливих для місцевих бюджетів споруд, як стадіони, Ґумбрехт не знаходить раціональних відповідей і вдається до філософської інтерпретації. Звертаючись до гайдеґерівських роздумів про «ніщо», він пише, що стадіони якнайкраще «інсценують» напруження між «щось» і «ніщо», між «відбуванням» і «не-відбуванням». Між тим, влучна знахідка значення стадіонів у «міському тексті» не розкриває причини вчинків та свідому мотивацію людей, які будують ці споруди і виділяють величезні кошти на їхнє утримання.
Зрештою, успіхи людства у «вимірі значень» зробили можливим появу книжки Ґумбрехта, його філософії та власне відкриття «виміру присутності». Праця автора реалізується виключно завдяки вмінню відсторонитися, подивитися збоку на самого себе, проаналізувати власну свідомість та поведінку інших. Видається, справжню користь від Ґумбрехтового аналізу можна отримати лише тоді, коли ми не відкидатимемо аналітичної («значеннєвої») традиції у філософії, а доповнимо її з перспективи «присутності». Буття за образом маятника – хитання між двох полюсів (між «значенням» і «присутністю»), – імовірно, не краще від буття за образом плетива чи діалогу, коли не поступаючись однією позицією, можна завжди додавати, «сплітати» її з іншою. Застерігаючи читачів від надмірного захоплення цінностями «присутності» й «причетності» та закликаючи пам’ятати про умови, що уможливили здійснення філософського подвигу Ганса Ульріха Ґумбрехта, хочемо висловити йому щиру похвалу і подяку за цей подвиг.

Примітки:
1. З цією думкою Ґумбрехта можна посперечатись
2. Відкриття/відродження цінності злиття з чимсь шанованим/обожнюваним веде, серед іншого, до перегляду деяких релігійних стереотипів. Наприклад, у світлі філософії присутності язичницьке за походженням (і чинне у багатьох «східних», зокрема, індійських, вченнях) уявлення про фізичну присутність божества у храмі, статуї чи натовпі екзальтованих вірян виявиться досить слушним, принаймні не позбавленим ґрунту і логіки. Натомість віками протиставлене йому християнське (чи взагалі авраамічне) уявлення про відстороненого від матеріального світу Бога здасться чи не менш виправданим. Сакралізація природних тіл і спроби фізично відчути Бога, відтак, будуть не менш легітимними, ніж пошук суто розумового єднання з Абсолютом. Хрестоматійний закид язичникам – «ваші боги є деревом!» – не сприйматиметься як очевидна демонстрація переваги класичного монотеїзму.
3. Останній елемент є особливо примітним, бо ілюструє напруження між прагненням до близькості і необхідністю дистанції. Відірваність постаті від повсякденного світу глядача (уболівальника, фаната, виборця тощо) робить її якісно іншою та/або вищою, сакральною, «зручною» для поклоніння (уболівання). Коли для громадськості ж відкриваються певні «пікантні» подробиці, це стає викликом як для «зірки» (хоч комерційний успіх це може тільки збільшити), так і для уболівальника. Відбувається «десакралізація», стирається грань між повсякденністю та «іншим світом», а «зірка» набуває рис «звичайної людини». Те, що для загалу є нормальним чи принаймні припустимим, для «великої людини» виглядає особливо гидко.
4. Наприклад, ми можемо щиро захоплюватися величчю грози, але геть не так, як давні язичники. Для нас це одне з багатьох і цілком зрозуміле явище бездушної природи. Для них же захоплення, власне трепет і страх, викликала незбагненна дія бога-громовержця.