Статті, блоги
Боротьба з «джинсою» в книжковій справі
А. Судин (за матеріалами іноземних ЗМІ) | 02.03.13 18:23:59
Або (знову ж таки) нам би їхні проблеми, і Чи страшна «джинса» українській книготоргівліОх, уже ж і продажний той книжковий ринок «постіндустріального» суспільства! (чи взагалі ринок?)
Треба ж! Новий скандал у США (якщо то можна назвати скандалом) навколо купівлі місця в рейтингу бестселерів.
Минулого року газета „The New York Times” «вивела на чисту воду» нечистих на руку авторів книжок і «критиків», які займалися неблаговидною справою, – одні оплачували написання позитивних рецензій, а другі брали за то немалі гроші і публікували. Викрито було мало не цілий «чорний ринок» створювання позитивних рецензій на книжки.
Ідеться про інтернет-середовище, яке і стало першис «розсадником» масової дезінформації. Адже з допомогою таких продавців електронної книги, як Amazon чимало авторів, які не мають інших публікацій, окрім електронних, вийшли самостійно на ринок продажу власних книжок. Такий спосіб публікацій подавався і подається як дуже сучасний і, головне, вигідний. Адже авторові, щоб почати продаватися, вже не треба бігти у видавництво і «випрошувати» в нього ласки (а видавництву, відповідно ризикувати, витрачатися на просування автора), а достатньо самому «виставити» свій твір на продаж в інтернеті, і справу зроблено. (Видавничі умовності пропускаємо, бо все ж таки певні ознаки видання книжки повинні мати, тобто, щонайменше, бути зверстаними так, щоб бути придатними до читання на відповідних пристроях).
Однак виставитися для продажу, звичайно ж, мало. Треба (це навіть не обговорюється) мати розголос, рекламу. Не куплять книжку, якщо нічого про неї знати не будуть. А особливо, якщо будуть знати щось погане, а не гарне і похвальне. Саме такий спосіб самопублікацій і створив попит на стимулювання обговорення творів в інтертеті. Зрештою, і не тільки такий. Інші автори (друкованих видань) теж не проти, щоб про них написали позитивні рецензії. Аж настільки, що готові платити. Особливо, якщо це буде коштувати недорого. Тим паче справу загострило повідомлення про кількох письменників, яких створив саме спосіб самопублікації. Тобто в тому ж таки інтернеті «прошуміли» повідомлення про письменників, які заробили мільйони без участі видавництв, а тільки на електронному продажу.
Отже ринок є ринок.
Справу було поставлено на потік ініціативним підприємцем, який його відкрив, запропонувавши спочатку себе як автора рецензій за оплату. Коли ж попит на його послуги перевищив його здатності читати-писати, то він заснував «діло», запросивши до роботи вільнонайманих «критиків», блогерів, власників інтернет-сторінок і найнявши редактора для «підчищання» їх писань. Надалі «рецензії» публікувалися в інтернеті на різних блогах і чужих сторінках відповідними до замовлення кількостями. До того ж, якщо сам перший ініціатор ще сяк-так чесно виконував свою роботу, тобто таки намагався читати і писати (нехай і позитивно), більше того, він навіть пропонував своїм найманцям половину оплати за їхню рецензію, якщо вони скажуть, що книжка не варта похвали, однак гроші є гроші. Нові автори писали рецензії часто взагалі не читаючи «рецензованих» книжок, а тільки знайомлячись зі змістом інших матеріалів, розміщених в «неті» (як наші деякі студенти, якщо їм дати таке завдання), або ж тільки нашвидку погортавши пропоноване видання, і... ніколи не висловлювалися ні про кого погано.
Бізнес процвітав.
Описувати його далі, в тому числі всі перипетії його розкриття і засудження, тут нема сенсу (краще звернутися до першоджерел, якщо цікаво). Погорільці начебто й не порушували закону. Тільки етичні норми. Так?
Чи ви думаєте інакше? Винахідливість у рекламі ніколи не була чимось несподіваним!
І чим це було погано для книжкового ринку США? Тим, що, як там вважається, це є нечесним, обманює споживачів? Повстала демократична громадськість, яку очолили журналісти? Та хто би там повставав, якби це не стало на заваді іншим, «крутішим»? Тому ж таки «Амазону». Або ж іншим видавцям і торговельним мережам, яким стало незатишно від перехоплення ринку. Адже важливо не те, яку інформацію продають, а кому це вигідно. Отож і було здійснено спробу закриття одного з каналів такого інформування. Припинена одна із чергових авантюр, збудованих на тому, що процвітає і без того, тільки в «моральнішому» вигляді.
Авантюр «для Америки». Не для нас. Але почекаймо з коментарями.
Тепер же з тим новим скандалом стало відомо, що є бізнес і іншого характеру. У тих же США за розслідуванням журналістів із „The Wall Street Journal” є фірми, які за гроші беруться перетворити книжку будь-якого автора на бестселер, і розмістити, таким чином, її в перших рядках списків бестселерів, які створюються на сторінках великих періодичних видань Америки. Наприклад, журналісти стверджують, що компанія ResultSource за 70 тис. доларів береться влаштувати книжку в список бестселерів того ж таки The Wall Street Journal або ж за 200 тис. виведуть її у список бестселерів The New York Times. Причому заробіток самої фірми становлять тільки комісійні від згаданих сум у розмірі, залежному від замовлення, наприклад, кількадесят тисяч доларів. Всі гроші підуть на інше.
А на що йдуть гроші? На закупівлю книжок.
Як це у них робиться? (Якщо не можна купити одразу видання із його списком, як це простіше було б у нас).
Списки бестселерів, які укладають згадані вище періодичні видання, і не тільки вони, створюються на основі звітів про продаж книжок із вибраних книгарень і гуртівень. Відтак фірма береться за масове придбання книжок, причому так, щоб закупівлі втиглядали «індивідуальними», а не гуртовими (щоб ніхто не здогадався). Таким чином і створює начебто ажіотаж навколо «оплачених» у просуванні видань.
Навіщо це? Хіба авторові цікаво платити такі гроші, щоб купувати власні книжки?
Як стверджують журналісти, авторам художніх книжок це, звичайно, нічого не дає. Хіба би дуже хотіли такої ось слави. Зате коли мова іде про різного роду порадники із серії бізнесових, або ж психологічної допомоги і їм подібних, то бути в списку бестселерів поважних газет для авторів має сенс, оскільки тоді вони мають набагато більші шанси почати заробляти на безпосередніх лекціях і консультаціях зі своїх питань, а це цілком окупить витрати. Адже у США чимало людей, зацікавлених у таких книжках, вже давно звичні орієнтуватися на списки бестселерів популярних видань.
Довіряють.
Вигідно і списки створювати, і оплачувати попадання у них. Хтось таки заробить!
І, врешті, чи можна і, головне, ЯК можна коментувати такі «злочинні» явища на основі українського досвіду?
Якщо спробувати проаналізувати той бідненький наявний у нас в Україні досвід бодай якогось просування книжок. У тих проявах, які можна на пальцях порахувати.
Наприклад, чи чеснішим він виглядає за отой описаний американський? (Навіть якщо він обумовлений так званою наукою маркетингу, «акційною» фантазією видавців). Або ж чи настільки ж чесним виглядає спосіб просування книжок книговидавничими і книготорговельними «монстрами», які перебувають поза конкуренцією в можливостях застосування реклами, а тому можуть впихати в неї не менші гроші, ніж за купівлю рейтингів і місць у списках бестселерів, в тому числі оплачувати «мерчандайзинг» із виставленням своїх книжок на перші полиці при входах до книгарень або ж на лотках біля кас у супермаркетах.
У чому різниця?
У тому, що про книжку пишуть «неправду», що вона «хороша»? Дезоієнтують споживача? Заважають продавати справді високовартісну книжкову продукцію, забиваючи голови покупцям непотребом? Про непотріб пишуть, що це «бестселер»? Виховують собі й країні довірливих покупців?
Або ж чи насправді у нас можна було б користуватися таким ото описаним вище способом просування, якщо ні книжки не продають таким чином, ні не продаються аж настільки прибутково з будь-якого погляду, щоб платити за їх просування не то що 70 тис. доларів, а хоча б 70 тис. гривень. Тобто, іншими словами, якби найбільші газети України почали створювати такі списки (а вони, мабуть, вважають для себе то наразі непрестижним і неринкови, бо за це грошей не візьмеш), то чи б їм платили за ті списки аж так? Котрий із наших авторів, чи котре із видавництв?
До того ж, ми ж уже з вами звикли, що вірити похвальним рецензіям складно, як і рекламі (бо часто переконані, що більшість із них проплачені, або написані «по-дружньому» -- навчили нас того зниклі з ринку деякі друковані видання), а до того ж ніколи не певні в тому, що будь-які наші списки бестселерів справді складені на основі «звітів» продажів. Звідки взагалі взяти такі звіти, якщо про них усі мовчать? І тому ті рідкісні, що не мовчать, і нібито демонструють свої списки бестселері, не викликають довіри.
Мовчать, з одного боку, тому, що ті бестселери кількісно складаються інколи для видавництв у кількасот примірників, деколи навіть не тисяч (згадайте звіти з Форуму видавав у Львові минулого року http://knyhobachennia.com/?category=1&article=957). А з іншого боку – не прийнято ділитися інформацією. Хотілося б побачити, наприклад, на сторінках бодай якоїсь із обласних газет списки бестселерів книгарень міста. Хто би тим, по-перше зайнявся з боку газет, а по-друге, то би сказав правду?
Чи це не так?
Однак разом з тим постає й інше питання. Наскільки впливовими є взагалі на нашого «споживача» книжки (якого в Україні стає все менше і менше) матеріали такого «пропагандистського» характеру? Наскільки очевидним було б для українського відвідувача книгарні купування книжок в орієнтації за списками бестселерів і рейтингів, які за покликанням є не тільки «орієнтувальними» інструментами, але і засобами просування книжки? Наскільки «правдивішими» були б ті реальні списки бестселерів від тих, які нині просувають «роздутих» авторів і їх «роздуто круті» романи?
Та й взагалі, чи посіли б нас такі проблеми, як тих гамериканців?
Чи хтось би провів якесь таке рослідування?
Чи хтось би сварився на неетичне просування книжки на ринку, якщо воно взагалі майже відсутнє?