Статті, блоги
ІГОР ПАВЛЮК: «СПРАВЖНІЙ МІЙ ЧИТАЧ ІЩЕ В МАЙБУТНЬОМУ»
Валентина Січкоріз | 20.02.13 21:24:00
Інтерв'ю за письменником, науковцем Ігорем Павлюком.– Пане Ігоре, Ви автор низки поетичних і прозових творів. Ваші праці відзначені міжнародними та всеукраїнськими літературними преміями. Як і коли література завітала у Ваше життя? Яке місце сьогодні займає у ньому?
– Література, як і її старша сестричка – релігія, здається, були зі мною від перших років, днів самоусвідомлення себе в цьому білому світі і світу в мені, оскільки мене виховувала духовна родина примусових (акція «Вісла») переселенців із Холмщини на Волинь. Вони прийшли до мене у формі молитов, казок і пісень прабабусі Ганни, яка, хоч була неграмотна, знала їх багато-пребагато і вміла дивовижно-артистично їх подавати мені, малому і страшенно допитливому. У школі почав писати... Але по-справжньому писання прийшло до мене під час мого навчання у військовому училищі в Санкт-Петербурзі, яке аз грішний через відчуття себе поетом і скандально залишив, загримівши в забайкальську тайгу, де мрія бути поетом тільки утвердилася в мені. Література тримала мене в цьому світі. Тепер знову, як у дитинстві, перше місце в ієрархії світоглядів знову займає релігія, але література зостається зі мною, слава Богу, розширивши презентацію жанрів, форм моєї душевно-духовної реалізації: пишу не лише вірші, але, як бачите, і прозу, і п’єси, і есе, наукові статті, – як предки колись у своєму господарстві вирощували не лише, скажімо, квіти, але й пшеницю, картоплю, плекали свій сад... Розповідали казки, молилися і співали глибокі і високі пісні. Як я тепер розумію і відчуваю, тільки так вони могли пережити війни, хвороби, смерті, голод, переселення, врешті, з рідних земель, від рідних могил, церков.
– Пане Ігоре, нещодавно у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан» з’явилася Ваша книга «Поза зоною» – збірка магічно-реалістичних повістей-притч. Що стало першоосновою для написання цієї книги?
– Щиро вдячний видавництву, моїй духовній сестричці Лесі Романчук, яка привела мене сюди, редакторові Ірині Дем’яновій за допомогу в матеріалізуванні цього, як тепер модно казати, проекту – книги, першоосновою для написання якої стала моя метафізична на той час потреба виговоритись, розповісти людям вечірню казку... Адже вся проза прагне стати казкою, а всі вірші – піснями. Загалом же не спішу видавати свою прозу окремими книгами, хоча написав уже й кілька романів. Делікатно шукаю своє видавництво. Можливо, це й буде «Навчальна книга – Богдан»?..
– На яке читацьке коло розраховуєте передусім?
– Видавництво в анотації заявило, що ці мої «повісті – магічні за сприйняттям сущого» – «для всіх шанувальників сучасної інтелектуальної прози». Хоча не інтелігенти (інтелігент – моральний інтелектуал) зараз книг не читають. Загалом же, впевнений, мій читач іще не народився. Це мої внуки. Тобто справжній мій читач ще в майбутньому.
– Яких персонажів зустріне читач на сторінках видання? Де саме відбуваються події та які часові рамки охоплюють?
– Прототипами персонажів трьох моїх повістей у книзі природно є люди, яких я люблю, або ж ненавиджу, що як відомо, те саме з точки зору психофізики, бо крайність за певних умов раптово переходить у свою протилежність. Це вже я підтвердив і своїм житейським досвідом. Всі події відбуваються на історичній Волині, звідки я родом, на волинському поліссі, біля Ковеля, звідки родом моя дружина і де мені, на високій ялині, найкраще пишеться. Часові рамки – перехідні часи, на які припали роки молодості мого покоління: 1990-2000-ні...
– Чого шукають, чого прагнуть головні постаті книги?
– Шукають Бога (світла) в собі і себе у світі (світлі). Прагнуть до світла через темінь і біль бісів-сумнівів, щоби стати Світлом, хоча би його іскорками.
– Втіленням чого та якою саме постає перед читачами зона? Що чекає поза нею?
– Зона у мене має триєдину іпостась: соціально-політичну (реальне утюремлення людей, зона як карцер), психо-філософічну (свободу в тюрмі і рабство на свободі) та технократичну (коли оператор мобільного зв’язку вам повідомляє, що «абонент знаходиться поза зоною»). Що чекає поза зоною? Ще більша зона – або смерть. Рай чи пекло... Занадто актуальна ця екзистенційна проблема нині в нашому психічно і фізично хворому соціумі, не лікарем, а нервом якого є письменник, де основні новини ось уже більше року нав’язливо надходять із тюрем, в яких сидять Тимошенко та Луценко...
– Наскільки притаманна книзі символіка?
– Самі знаки-букви в певному порядку уже становлять символ, система символів – код. Система кодів – дискурс... Повісті «Вертепні душі» і «Біографія дерева...» найсимволічніші. Тут аз грішний хотів одухотворити і релігійні, і метафізичні, і навіть позитивістські символи – як той же трактор Василя Ворона – основного героя «Біографії дерева...». Тобто книга наскрізь символічна, аж магічна.
– Яке місце у книзі відводите міфологічним образам – богам, героям? Чому вдаєтеся саме до них?
– Духовне. Людям – душевно-плотське. І духовне також... А чому до них вдаюся? Бо відчуваю, знаю, що письменник, який не вірить у Бога, не створить нічого вічного: ні казки, ні пісні.
– Чи торкаєтеся у книзі і суспільних проблем життя українців?
– Однозначно. Суспільні проблеми перехідного періоду – зовнішній фон моєї прози, а внутрішній – модерне язичество і первісне християнство. Особливо соціальна у «Поза зоною» повість «Масовка». Суспільство хворіє, вмирає, а справжня література завжди здорова і безсмертна. Психіка ж людська значно складніша, ніж закони розвитку суспільства.
– Що ж це за плем’я поетів, про біографію якого йдеться у першій повісті трилогії? Чи глибоко у давнину віків сягають його корені?
– Це ми, світи наших предків, які однозначно були поетичними – аж до часопростору, який пам’ятають гени... Це мінімум сім поколінь – і далі, глибше. Колись (2000 рік) у Нью-Йорку один ірландець ідентифікував мене, рудоволосого, як свого соплемінника, мотивуючи це тим, що його предок-вікінг, коли йшов до греків, відпочив у синьоокої української жінки... Може й, тому ми, на жаль, держави сильної збудувати не можемо, що є занадто поетичними язичниками із синдромом депресивної культури. Колись були плем’ям поетів, тепер – країна поетів, які парадоксально не мають жодної, скажімо, нобелівської премії... адже в нас, як у лєрмонтовського «героя нашого часу», «всі ближні наші скажено кидають каміння»... Адже талант у нас не люблять, а генія взагалі ненавидять.
– Яке місце у книзі відводите читачеві: він пасивний споглядач дійства чи співучасник, який домислює, дофантазовує, маючи велике коло простору для цього?
– Уважний співрозмовник мій, подібний душевно на мене, коли я слухав із відкритим ротом казки прабабусі Ганни чи трепетний і глибокий спів тітки Макарихи. Хотів би, щоби читач дофантазовував, адже найкраща та пісня чи казка, яка спонукає до народження і підтримування нових пісень і казок.
– Яким у книзі постає образ українця ХХІ століття?
– Таким же в суті своїй, як і в столітті 16-му чи 19-му... чи, надіюся, ХХІІІ-му... Сильним і світлим. Душевним і духовним. Смішним і гордим. Трепетним та іронічним. Різним. Як Василь Ворон у повісті «Біографія дерева...», творчим і ніжно-ножовим – як Оля Папуша із «Вертепних душ», Віктор Чухрай із «Масовки»… Багато читачів симпатизують моєму дурному Ясеві... Це ознака нашого перехідного часу: божевільні хочуть здаватися нормальними, щоби прийти до влади, грошей, слави... і всіх інших земних суєтних гріхів, а нормальні «клеять дурника» свідомо, щоби не збожеволіти у цьому космічному песимізмі підсвідомо.
– А яких струн душі торкається Ваша поезія?
– Скільки у нашої кобзи струн? От мінімум усіх акордно і торкається... Космічних, любовних, батьківщинних.
– Чи існує реально-відчутна межа між поезією та прозою?
– Я вже про це казав: проза – це казка, а поезія в ідеалі – пісня. Казка завжди має хороше, оптимістичне закінчення. Є ще легенда. Це, як правило, – біографія того, хто розповідає, чи співає, – тобто письменника. Вона часто має драматичне, а то й трагічне завершення. Подивімось на біографії великих письменників... Ще можна сказати, що поезія – діло молоде, а казкарі, як правило, старші, досвідчені, биті життям-буттям люде. У мене зараз період ліро-епічний. Тобто пишу прозу, але й поезії не зраджую, взаємно.
– Поділіться, будь ласка, своїми творчими планами.
– Останнім часом аз грішний став забобонним. Тому не буду ділити прилюдно шкіру невбитого ведмедя. Зараз настає час не комп’ютерних технологій, а ідей. Творчі плани – це ідеї... Тому чекайте від мене добрих сюрпризів.
Про автора
Ігор Зиновійович Павлюк – лауреат Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії імені М.Гоголя «Тріумф».
Доктор наук із соціальних комунікацій.
Народився 1 січня 1967 року на Волині.
Навчався в Ленінградському вищому військовому інженерному училищі, яке залишив на другому курсі, коли почав писати вірші, за що був висланий у забайкальську тайгу: будувати автомобільну дорогу із в’язнями.
У 1986-1987 роках кореспондент Ківерцівської районної газети на Волині.
У 1987 році вступив на факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, який закінчив із відзнакою у 1992 році.
Після закінчення працював у релігійній пресі, робив передачі на радіо.
З 1987 року мешкає у Львові.
З 2003-го – у Києві.
У 1996 р. захистив кандидатську дисертацію на тему “Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз” в Інституті журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка.
У 2009 р. (там же) – дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук із соціальних комунікацій на тему «Українськомовна легальна преса Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя 1917-2000 років як структурна частина загальнонаціонального інформаційного простору».
Працював науковим співробітником Науково-дослідного центру періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України (1993-2004 рр.), викладачем Львівського Національного університету ім. І. Франка, старшим науковим працівником Інституту франкознавства Львівського національного університету ім. І. Франка, керівником літературної студії «Франкова кузня» при ньому, професором Національного університету «Острозька академія» (м. Острог).
У 1999 та 2000 роках був у творчому відрядженні у Сполучених Штатах Америки.
Учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей у Грузії, Естонії, Росії, США, Білорусії, Польщі, Туреччині, Ірландії...
Окремі твори перекладені багатьма мовами.
Нині старший науковий працівник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України у м. Києві. Професор кафедри української преси Львівського національного університету ім.І.Франка.
Автор понад 500 публікацій у періодиці, наукових збірниках та 29 окремих книг.
Більше про Ігоря Павлюка див.:
http://uk.wikipedia.org/wiki/Павлюк_Ігор_Зиновійович