Статті, блоги
Проблеми критики. А чи вони існують?
29.01.13 16:44:18
Розмова із письменником, критиком, журналістом Яром Левчуком.— Перше питання, без особистих супроводжуючих і підготовчих коментарів, але одразу «в чоло». Скажіть, що Вас особисто спонукає писати рецензії, відгуки на прочитане? Тільки чесно.
— Відповідаю чесно: мені подобається цим займатися. Я люблю писати про книжки, знаходжу в цій справі велике задоволення та заспокоєння для душі. Все, що відбувається після публікації статті чи рецензії (коментарі, критика на критику, обурення авторів тощо), абсолютно інший процес. Знаєте, чомусь згадалися студентські роки, я тоді мріяв бути і мовознавцем, і займатися історичними науками, і стати викладачем… На щастя, я на курсі 4 потрапив на літературно-дискусійний клуб, який діяв (і нині діє) при університеті ім. Драгоманова. Пам’ятаю, які палкі й довготривалі дискусії там відбувалися, до сутичок, звичайно, не доходило (посміхається). Найбільше на мене вплинув керівник літ. клубу Олександр Юдін. Цей чудовий педагог, талановитий філолог і перекладач дав мені поштовх та стимул зайнятися літературною критикою. Якби не ця особистість, то, можливо, я б літературою і не займався.
— Тепер іншими словами і трошки загальніше. Які завдання взагалі Ви б бачили нині за основні, що лежать перед тими, хто береться (колись писали «за перо») до клавіатури і намагається доступними засобами довести свою думку до можливого читача? Тобто, що взагалі, на Вашу думку, лежить в основі «потреб» і «завдань» критики?
— На такі питання відповісти досить складно. Це тільки університетські хрестоматії чи підручники можуть чітко визначити завдання, потреби, засади літературної критики. Мені такі формалістичні підходи науковців завжди видавалися смішними. Начебто такі речі легко визначаються, чітко описуються, немовбито літературна критика — це якась точна наука, у ній діють якісь 100% формули чи алгоритми. Якщо глобально взяти, література — це середовище творчих й амбітних людей. У ній є конкуренція, складні процеси взаємозв’язків між літераторами. Хтось ту ж критику сприймає, як заробітчанство, а хтось навпаки працює на голому ентузіазмі, мовляв, гроші мені не потрібні, я ідейна людина, розвиваю сучасний український літературний критичний процес іт.д.. Це дві крайнощі. Коли я пишу рецензію, то переді мною нема чітких завдань, бо їх немає насправді ні в кого. Це ілюзія, що є якісь визначені засади критики.
— Мені видається, що нинішні суперечки про критику (її наявність, чи відсутність, або ж щодо образ на критиків, які висловлюються надто різко і категорично щодо прочитаного, на думку авторів, чи видавців) ведуться навколо, головним чином, професіоналізму критики. У чому ви вбачаєте цей професіоналізм?
— Як можна говорити про професіоналізм, коли й професії такої в Україні немає! Ви коли-небудь чули про штатного критика в якомусь журналі чи газеті? З визначеною зарплатою, чітким графіком роботи, соц. пакетом (посміхається). Чи може хтось чув про вуз, який спеціально готує літературних критиків, видає їм дипломи (посміхається)? Я про це ні слуху, ні духу. Так само, до речі, з письменниками, поетами, драматургами. Нещодавно проводив інтерв’ю з відомим драматургом Н.Нежданою. Вона на офіційному рівні добилася визнання професії драматурга, але це їй коштувало і часу, і фізичних та моральних сил. Я б так не зміг зробити. Це я все веду до того, що важко професійно зростати, коли твій «фах» не визнають ті ж чиновники, а певне коло скептично налаштованих письменників взагалі сумніваються у наявності літ. критики в Україні… То про який професіоналізм може бути мова? Це, мабуть, напівхобі/напівпрофесія. Якось так, на жаль.
Якщо ж говорити про те, яким повинен бути критик, то перш за все він повинен мати філологічну базу, вміти тонко «відчувати» твір, багато читати, вміти бачити між рядків, виробляти власний стиль, не зациклюватися лише на літературі, а й поглинати психологічні та філософські тексти.
Власне, якщо в рецензії 150 наукових термінів і жодної власної думки автора — вона приречена бути не сприйнятою читачами. Але якщо стаття складається виключно з суб’єктивних, не достатньо обґрунтованих, думок літератора, то це вже тягне за собою упередженість, суб’єктивізм. Я це називаю авторські «соплі». Потрібно, як на мене, вчитися чітко дозувати в статті: науку і стиль, власні думки та досвід попередників, інших критиків, актуальність для цього часу книжки та її цінність для наступних поколінь і т.д. і т.п. В цьому мистецтві можна вдосконалюватися хоч усе життя, аби тільки було бажання та сили. Але це моє бачення. У кожного митця воно своє.
— Взагалі, що, на Вашу думку, означає нині поняття «об’єктивності» критика? Адже, як я розумію, авторів, чи видавців рідко турбує проблема об’єктивності, якщо твір хвалять (власне нині взагалі часто перехвалюють, і такі «рецензії» в наших умовах за моїми особистими спостереженнями переважають у потоці того, що називають критикою, часто взагалі рекламний анонс щодо виходу книжки вже вважають позитивним орієнтиром щодо оцінки якості). Зате коли у творі знаходять щось «недобре», то тут же і вникають питання про «суб'єктивність», про «однобокий», «упереджений» чи й «не професіональний» підхід. Видавці бояться негативних рецензій, а відтак саме тому шумлять про об’єктивність і професіоналізм. Чи не так?
— Ви абсолютно праві. І справа зазвичай в самих письменниках. Ні, буває так, що і критики винні у тому, що упереджено підходять до книжок. Але це ще потрібно довести. Я пам’ятаю раз написав негативну рецензію на книжку «Тероризм». Її автор — зірка сучасної поезії, талановитий піїт, вірші якого навіть в Австрії (!) переклали — Андрій Любка. Образився за свого молодого колегу високошанований і визначний письменник Юрій Винничук, написавши на мене пасквіль під псевдонімом Данка Лихоманка (на сайті «Літакцент»). Винничукові закиди в упередженості, суб'єктивізмі, та й начебто я критик із совковим душком і в мене нема інтелекту — чистісінька маячня чи то пак одна із містифікацій, які високоповажний автор любить плодити у своїх романах. Андрія Любку я особисто не знаю і про яку тоді упередженість може бути мова?.. не зрозуміло.
Ще одна складна для мене дилема: писати чи не писати про друзів. Розповідаю свіжий приклад. Нещодавно одна знайома поетеса попросила мене написати про її книжку. Як я почав читати її збірку, то мені одне слово у її вірші видалося доволі сумнівним, тобто з читацького погляду воно стояло не на своєму місці. Я мав велику необережність висловити свій сумнів. І тут полетіло каміння в мій город: образи, звинувачення в некомпетентності, непрофесіоналізмі, видалення з соц. мереж іт.д.. Підкреслюю, виник сумнів з приводу одного слова. Я вирішив не писати про її книжку. Словом, тут проблема людських взаємовідносин. Не треба забувати й те, що поети і письменники дуже самозакохані люди, багато хто з них вважає себе генієм, зіркою світового масштабу. І коли намагаєшся таку людину опустити на землю, щось заперечити чи висловити свій сумнів щодо художніх якостей тексту, натикаєшся на образи, нерозуміння, звинувачення. І таке стається доволі часто. Чесно, навіть не знаю ліків проти такої біди.
— Чи бачите Ви наразі в українській критиці чітко визначену групу людей, яких можна назвати саме словом «критик»? Можете назвати колег, які вам у найбільше подобаються саме як критики? На кого хотілося б орієнтуватися, з ким хотілося б ділитися і «сидіти за одним столом». Що хотілося б переймати?
— Для мене авторитетними людьми в критиці є: Олег Соловей, Євген Баран, Олександр Стусенко, Ігор Котик, Богдан Пастух, Дмитро Дроздовський, ІБТ. Серед них є і письменники, і критики водночас. Це добре, що людина будучи критиком намагається працювати в інших жанрах. Є шанс побачити митця в різних іпостасях, зрозуміти його мислення, відчути душевний світ героїв, якщо йдеться про ту ж прозу. Когось із них я знаю особисто і близько, а хтось від мене «далеко». Але всі ми крутимося в силовому полі сучукрліту. Звичайно, я не завжди поділяю погляди своїх колег. Іноді навіть доводилося сваритися з окремими із них. Але всі ми творчі люди, у кожного свої амбіції, погляди на життя й літературу. Лишень суперечках завжди знаходиться істина, як колись казали древні. А от щодо переймати. У кожного критика є щось привабливе. ІБТ мені подобається як гарний стиліст, з притаманною йому манерою «рваного письма». Рецензії О.Солов’я подобаються тонким аналітизмом, влучністю, стилістичною викінченістю, мені також імпонує його ідейно-естетична платформа. Статті Є.Барана — стислістю, спостережливістю, вдумливістю та життєвим досвідом. Так про кожного критика можна сказати. Кожен по-своєму цікавий і оригінальний.
— Чи мусила б, на Вашу думку, у нас в Україні існувати (принаймні, у інтернетному просторі) якась школа критики?
— Це цікава ідея. Але хто цим займається? Якщо говорити про мене, то у мене на організацію подібних заходів нема часу. Зранку до вечора я працюю журналістом, вночі пишу критичні статті. Бувають такі дні, коли я ще займаюсь акторством в театральній студії. Та ще недавно почав учити французьку мову. Словом, у мене на такі речі абсолютно нема часу.
— Чи доводилося Вам стикатися із проблемами «нашого» типу у сфері зарубіжного ринку книги? Ми говоримо, що «справжньої» критики нема у нас, а чи є вона, на вашу думку «там»? Книжок там виходить набагато більше, ніж в Україні, читачів їх так само набагато більше.
— Мені майже нічого про це невідомо. Чув, що там система налагоджена, але як конкретно — сказати не можу. Знаю тільки те, що в Україні один критик не може справитися навіть з українським книжковим ринком.
— На вашу думку, чи мусить взагалі бути «критика» критики?
— Так, звичайно. Ось критик Олег Соловей написав передмову до моєї книжки рецензій «Гірка амброзія». А загалом критика критикують завжди. Чи це будуть колеги по цеху, чи сам автор, чи злобні коментатори на сайті, де опублікована стаття. Взагалі останнє найбільше дратує. Люди підписуються якимись невідомими псевдонімами і ллють на тебе бруд, виказують, вибачте на слові, тупі «коменти», які не мають ніякого відношення до рецензії. Це теж насправді проблема, але такі речі складно контролювати. На сайтах повинні бути якісь обмеження чи застереження для агресивних і неадекватних людей. — Чи бачите Ви якісь спільні проблеми, які виникають нині у Вас і Ваших колег? Що це за проблеми, і як, на Вашу думку їх можна було б вирішити? Ну... для «затравки» – чи люблять і шанують критиків у наших ЗМІ?
— Проблем дуже багато. Багато сайтів не платять гонорари. На голому ентузіазмі довго не протримаєшся. Писати безкоштовно — повна безглуздість у наш час! Можливо, рік чи два людина так і зможе, а потім їй це все набридне, вона розчарується і покине критику. Видавництва не співпрацюють з літ.критиками, тому доводиться самому купувати книжки й рецензувати їх. Тобто ситуації така: ти за свої гроші купуєш книжки, пишеш статтю і сам же шукаєш видання (яке непросто знайти), в якому можливо опублікуєшся… і за це тобі нічого не заплатять… Абсурд повний! Тому, якщо не платять сайти, варто брати гроші з авторів, але з умовою, що писатимеш замовну рецензію на свій розсуд. Потім проблема з виданнями. Ось, наприклад, «Літакцент». Сайт, на якому друкуються хороші статті, я їх періодично читаю, чув там платять непогані гонорари. Хоч друкують там цікаві й фахові матеріали, але це видання абсолютно елітарне і закрите для молодих митців. Я вже неодноразово намагався туди щось написати, але редактори цього ресурсу взагалі не сприймають не тільки мене, але й багатьох, навіть знаних критиків, письменників. Важко зрозуміти, чому таке упереджене ставлення до моєї персони. На мої електронні повідомлення там просто не реагують. Це при тому, що нещодавно читав блог одного з редакторів, яка закликала молодь читати й писати матеріали на «Літакцент»… Словом, для мене це дивна ситуація. Про літературні «паперові» видання і мови нема. Вони просто вмирають, як мамонти. Тиражі там маленькі, читають їх в більшості по передплаті, та і то в основному пенсіонери від літератури. Гонорари там ніхто не платить. Ой, про проблеми можна говорити довго й нудно. А як їх вирішити… дідько його знає! Наша країна в глибокій економічній та політичній кризі. Бідність, мізерні зарплати наших громадян аж ніяк не сприяють тому, щоб українці читали книжки. Політикам до культури діла нема. Як у такій країні може розвиватися література? Для кого писати? Як у таких умовах можна творити? Мені інколи навіть здається, що літературу в нашій країні творять напівбожевільні ентузіасти.
— Чому Вам захотілося завести свій блог? До речі, на сторінці його представлення побачив, що головним його завданнями начебто випливає «популяризація». Чому? Це завдання нині важливіше?
— З дуже простої причини: аби вся моя творчість знаходилася в одному місці. Це дуже зручно. Користувач натрапляє на мою статтю в Інтернеті, і коли хоче почитати більше, то далі заходить на мій сайт, де може познайомитися з статтями, поезіями, відгуками на мою творчість. Багато митців зараз мають свої сайти чи блоги, живі журнали чи акаунти в соц.. мережах. Таким чином ти стаєш ближче до читачів, які пишуть тобі коментарі з різних приводів. Коли я пишу про книжку, мовлю про автора і його твір. Цим я популяризую як свою творчість, так і українське мистецтво, художню літературу. Коли йдеться про дебютанта, а я пишу про книжки початківців, то роблю чиєсь ім’я відомим для читача. Популяризація — важливий фактор розвитку літератури та творчого процесу в наш час.
— І останнє запитання. Що на творчих обріях?
— Я наразі готую до друку збірку своїх віршів. Моя наступна книжка вмістить поезії, які я написав упродовж останніх років, деякі навіть будуть ще зі студентської творчості. Вже давно планував окремо видати поезію, бо було багато публікацій в пресі, але все щось постійно заважало мені. Та, на щастя, вже знайшлися і кошти, і видавець. Тому скоро мої читачі матимуть змогу побачити нову книжку.
Розмовляв Андрій СУДИН.
Фото з особистого архіву літературного критика.