Критика, рецензії

Гидота по-українськи

Радій Радутний | 06.09.08 17:05:08

Рецензія на роман М.Левицької "Коротка історія тракторів по-українськи".

Те, що ми стрімко наближаємося до Заходу - звісно, приємно. Те, що разом з досягненнями цивілізації на бідолашну нашу голівоньку гепнув добрячий шматок того, що ця сама цивілізація в... е-е-е... вже використала - звісно, приємно не дуже. Те, що (будемо називати речі своїми іменами) це лайно видають на наш же національний продукт - вже геть образливо.
Ну, ви зрозуміли, про що. Так-так, саме про рецензовану книжку.

---

Сюжет "Тракторів" простий та життєвий: живе собі родина українців-емігрантів у Великобританії, батько-вдівець й дві дочки, і тут їм на голову падає ще одна нахабна емігрантка - вже сучасніша. Та ще з сином. Та ще й чоловік десь на обрії теліпається. Ясна річ, з України.
Грець би з ними, але нахабна тітка обкрутила вдівця й плекає намір зареєструвати офіційний шлюб, аби назавжди залишитись у благословенній Англії.
Їй - 36, батькові - 84.
Уже цікаво, правда?
Саме з такої цікавості повиростали вуаєристські "Каравани історій", реаліті-шоу "За склом", ток-шоу "Вікна", та інше, інше, інше - бо могутній інстинкт вимагає підслуховувати, підглядати, піднюхувати й на язик пробувати усе, що роблять інші люди - а раптом згодиться? З цієї ж причини так популярні детективи та любовні романи, кримінальна хроніка та сльозоточиві мелодрами... але ж то вигадка, а тут - все реальне! з життя! а я сам(сама) у таку саму халепу вскочу - то як викручуватись? А осьдечки інструкція й досвід! Ану, ану, що там пишуть...
Страшна штука інстинкти. Мені вчора дядько в метро на ногу став - то й досі хочеться його вбити. Інстинктивно. Чому ж не вбив, запитаєте ви - й самі ж відповісте: тому що слухатися лише самих інстинктів не варто. Не в лісі живемо, а серед людей. Повинен працювати не лише спинний мозок, чи де там усі інстинктивне сидить, але й той, що у голові. Тренувати його треба, мислити, творити... або, якщо все-таки не вистачає кеби творити - то хоча б не віддавати кермо спині. Віддати - легко, але ж спина може такоооооого накермувати!..
Отакого, наприклад, романа.
Ні, він написаний не спиною, ні в якому разі! Людина, що його писала - така сама як режисери "Вікон", "Будинків" та подібної мерзоти: розумна, хитра та підла. Використавши інстинктивний потяг людини до подробиць чужих стосунків, граючи на найнижчій, найгидотнішій цікавості до чужого багна, вона тримає читача на короткому ланцюжку й періодично тицяє носом - то в цей куточок, то в цей. А у куточках - самі розумієте, що.
Написати, як обісрався (саме так) старенький батько, звичайно, легко... Обізвати його старим ідіотом - ще легше. Виставити його повним дурнем, непрактичним мрійником й збоченцем, якому аби жіночі груди лизати - теж просто. Хай навіть це не батько шановної авторки, хай навіть цей дідусь стовідсоткова вигадка - але ж написано від першої особи! І ви ніколи не переконаєте читача, а тим більше колегу-письменника, що під час створення тексту не "приміряли" на себе маску головного героя.
Так само легко хлюпнути на країну предків відерце-друге лайна - навіть легше, аніж на свою родину. Багато хто так робить. Це вже майже нормально.
Легко розвісити на майдані мотузки з брудним клоччям сімейних стосунків - я-старша-сестра-знову-я-знову-старша-сеструха-цербер-соцпрацівник-сама-дурепа-від-дурепи-чую! Люди подивляться, дехто ще й гроші заплатить.
Але це дрібниці. Таких романів багато, такі автори мають своє коло читачів, живуть вони якось самі по собі й очі (або вуха) мозолять не дуже. Ми живемо у вільній країні, кінець кінцем, не подобається – не читай.
Але, але, але...
Справа в тому, що навіть у назві має цікаве таке словосполучення: "...по українськи". У, скажімо, 1996 році, або у 2000-ному, або навіть у 2003-му це нічим би йому не допомогло. Але після 2004-го... коли весь світ сколихнула хвиля цікавості до України!
Це те саме, що 12 вересня 2001 випустити бойовик за мотивами подій попереднього дня. І хай навіть ставив би його завклубом з села Мала Зачепилівка - уявляєте, як би його дивились?
Та сама ситуація.
Отже, шановна авторка скористалась спалахом цікавості до України (що саме по собі нормально і навіть корисно) для популяризації свої книжки... гадаєте, про Україну? Або хоча б про українців, хай навіть і за кордоном?
Чорта з два.
Українського в книжці нема. З головних героїв українською не говорить ніхто. Я не бачив оригіналу (і не хочу), але у російському перекладі це такий самий вигляд, як пісні Вєрки Сердючки - легкий український акцент й одне українське слово на десять російських.
Ви будете сміятись, але росіяни вважають, що вона(ні не "він"... ну, можу згодитись на "воно") співає по-українськи.
У "гостей" з України мова така ж самісінька.
Авторка кілька разів у тексті чесно визнає, що українською вміє читати лише складами, а рукописний текст взагалі ледь розрізняє.
Людоньки, читачі шановні, то який же стосунок має ця книга до України?
Ніякого.
До тракторів, між іншим, теж. Спроба авторки паралельно з текстом щось написати про їхню історію просто смішна. Навіть я, не фахівець, бачу що перебрехано майже все. Про побіжно згадані танки я взагалі мовчу.
Казна що.
Одне слово - гидота. Не читайте. Пошкодуйте своїх грошей.
Мав би закінчити, але згадалася ще фраза з чиєїсь анотації на цей же роман. "Автор кількох неопублікованих романів та шести..."
Чого б ви думали?
"...практичних посібників по догляду за стариками!".
Отак!
А у романі дві геть позитивні сестрички, одна з яких автор, на повному серйозі підбивають батька перебратися у будинок престарілих. А коли йому загрожує небезпека - дають якісь корисні поради. Про те, щоб забрати його до себе, хоча б тимчасово - нема й мови.
Отакі, мабуть, і посібники. Хочете - читайте, але я би, мабуть, і до рук не взяв.