Критика, рецензії

Бджолиний вовк: українські мандри варязького героя

Віталій Кривоніс | 16.11.12 8:51:47

Медитації навколо українського видання пам’ятника давньоанглійської словесності «Беовульф». Переклад з англосаксонської Олена О’Лур; наукові редактори Катерина Шрей і Олег Фешовець. – Львів: Астролябія, 2012. – 208 с.

Hwæt! We Gardena
in geardagum,
þeodcyninga,
þrym gefrunon,
hu ða æþelingas
ellen fremedon

«Беовульф», строфа 1


Видавництво «Астролябія» рік у рік радує любителів іноземної класичної літератури пречудовими перекладами. Для мене особисто книжковою подією року став вихід двох пам’яток європейського епосу раннього середньовіччя – франкської «Пісні про Роланда» і давньоанглійського «Беовульфа».

---

Саме про останній артефакт і хотілося би поговорити трохи докладніше. Адже не кожного дня (ба навіть року!) трапляється нагода поласувати германськими старожитностями в українському перекладі.
Ні, справді. Ситуація з нордично-українськими перекладами складається досить кепсько: по-перше, через брак фахівців (і це природно: на біса нам у ХХІ столітті, здавалося б, всякі архаїчні мови, як-от давньоанглійська, давньоісландська, давньоверхньонімецька чи, боронь Боже, давньоґутнійська!); по-друге, через упереджене ставлення видавців (яких теж можна зрозуміти: інтерес до подібної літератури аж ніяк не масовий). Так чи інакше, а в галузі адаптування для українського читача літератури Давньої Півночі наші успіхи досить спорадичні. Давньоанглійська література, крім свіженького перекладу «Беовульфа» Оленою О’Лур, про який ітиметься далі, представлена двома перекладами Івана Лучука: елегією «Вульф і Еадвакер» і невеличким епізодом з того-таки «Беовульфа». З багатющого спадку ісландських саг я на власні очі бачив українською лише «Сагу про Торіра Курятника» у перекладі Ігоря Шаровольського – ані найбільшу, ані найцікавішу, але і на тому спасибі. З інших ісландських старожитностей можу згадати хіба власні переклади ( прим. 2). «Старшої Едди» («Пророцтво Вельви», перша пісня цього епосу) і цикл оповідок про Семунда Мудрого, а також балади «Віллеман і Манхільд» і «Пан Маннеліг» (переклади відповідно з норвезької та зі шведської). «Пісня про Нібелунгів» ще чека на свого перекладача, так само як і вельський епос «Мабіногіон», переважна більшість ірландських саг та наративів «Артурівського» циклу. З фінським епосом пощастило більше: маємо чудовий переклад «Калевали» Євгена Тимченка й естонського епосу «Калевіпоег» – аж дві штуки: Яна і Анфіси Ряппо та Олекси Завгороднього. Тож вихід «Беовульфа» – чималенької поеми з 3180 строф – в українському перекладі цілком можна вважати переконливою та обнадійливою перемогою в нашій на перший погляд безнадійній справі.
Тепер трохи про «Беовульфа» – що воно є і з чим його споживають.
Англосаксонська поема «Беовульф» є одним із перших взірців європейської епічної авторської літератури, хоча, звичайно, про її автора жодних відомостей не збереглося. Записана давньоанглійською мовою коло 1000 року (прим. 3), ця поема апелює до подій, які теоретично могли відбуватися у VI-VII століттях від Р.Х. і геть не в Британії. Так, події умовно першої частини відбуваються при дворі легендарного короля данів Хротгара Скільдінга, а умовно другої – у державі геатів (не зрозуміло, чи йдеться про ютів Північної Данії чи про готів Південної Швеції й прилеглих островів). Серед дійових осіб немає ані саксів, ані англів, одначе актуальність наведених сюжетів для англосаксонської авдиторії беззаперечна. Епічні пісні, що існували в усній традиції скопів (сказителів; приблизно те саме, що скандинавські скальди), були успадковані германськими завойовниками постримської Британії, але, як це трапляється в усяким порядним епосом, спочатку існували окремо. Автор «Беовульфа» більш-менш вдало скомпонував їх навколо фігури головного героя, завдяки чому поема має значно більш цілісну композиційну і мовну структуру, аніж та ж «Старша Едда».
Одначе довгий час суто літературні особливості «Беовульфа» ігнорувалися на користь історичних і лінгвістичних. «Беовульф» сприймався не стільки як літературний твір, скільки як джерело відомостей з ранньосередньовічної історії Північної Європи, або ж у якості показового примірника давньоанглійської мови. Мусимо констатувати, що в обох випадках текст використовується трохи не за призначенням. Адже, по-перше, історичність наведених персоналій досить умовна: достеменно невідомо, чи й справді колись у Данії правила династія Скільдінгів, де було розташовано легендарну їхню столицю Хеорот, «Чертоги Оленя», і що то за таємничі геати (варіант – гаути). По-друге, як зазначав професор Джон Толкієн (ну, отой самий), поема писана архаїчною як на Х-ХІ століття мовою, відстає від «класичної» англосаксонської років на двісті, й відтак не може використовуватися як вичерпне джерело давньоанглійської лексики.
На особливості «Беовульфа» саме як літературного артефакту звернув увагу той таки Толкієн. Дозволю собі розлогу і дотепну цитату, де професор наводить низку характеристик поеми кількома поколіннями дослідників: «“Беовульф” – це незрілий доморощений епос, розвиток якого урвала латинська вченість; він навіяний спробами наслідувати Вергілія і являє собою продукт християнізації; це слабкий, незугарно писаний твір; у ньому майстерно дотримуються канони в дусі вченого епосу; це плутане творіння компанії дурноверхих і, швидше за все, надудлених пивом англосаксів (голос із Галії); це набір язичницьких пісень, опрацьованих монахами; це твір ученого, проте неуважного християнина, любителя старожитностей; це шедевр, явище для свого часу рідкісне й дивовижне, хоча геній його творця і проявився у тому, що він узявся за те, чого і торкатися не варто (голос із дуже недалекого минулого); це варварська казка (загальний хор); це поема, створена у межах аристократичної куртуазної традиції (ті ж голоси); це мішанина; це соціологічне, антропологічне, археологічне джерело; це міфологічна алегорія (голоси з глибокого минулого, які зазвичай намагаються зашикати, хоча вони ближчі до істини, аніж багато які сучасніші репліки); поема незграбна; це шедевр метричного мистецтва; вона геть позбавлена форми; композиція навдивовижу слабка; це хитромудра алегорія сучасної авторові політики; вона міцно вибудована; це ріденька й дешева писанина (голос, повний серйозності); це, безумовно, вагомий твір (той же голос); це національний епос; це переклад з данської; її завезли фризькі купці; це обтяжливий тягар для учбової програми з англійської філології; і нарешті (фінальний загальний хор): її варто вивчати» (кінець цитати) (прим. 4).
Отже, які суто літературні чесноти характеризують поему «Беовульф», заради яких «її варто вивчати»?
На перший погляд (і це часто закидають як доказ «незрілості», ба більше – інфантильності твору), фабулярно «Беовульф» являє собою «варварську казку», банальну історію про чудовиськ і про героя, який їх нищить у дуже негуманний спосіб: то руку одірве, то голову, а то дризне нещасного дракона мечем – де там захисники прав тварин?.. Але, як зазначав Толкієн: «...літературні чесноти будь-якого сюжету залежать від того, як він репрезентований». У нас на іспиті зі світової літератури в університеті було таке питання: «Функції фантастичного у поемі “Беовульф”». Себто – навіщо автор наводить сюжети за участі різної хтонічної гидоти: людожера Гренделя, його велетки-матері й дракона? Просто щоби розважити авдиторію страшною історією на ніч? Та де там. Люди VI, а хоч би й ХІ століття, не потребували подібного «горору» – вони у ньому жили, народжувалися і вмирали. І в цьому почасти криється відповідь на питання про «функції фантастичного» – як у поемі, так і у нордичній культурі загалом.
Світ, у якому жили хрещені англосакси (а почасти – і скандинави доби вікінгів), змальований у «Беовульфі» – це, направду сказати, абсолютна протилежність тому світові, який вимальовується у класичному середньовіччі, а хоча б і нашому світові. Адже християнство привчило середньовічного європейця (та і нас, за великим рахунком) до можливості певного оптимуму, можливості спасіння, зрештою, до отого наївного «все буде добре». Натомість язичництво, за метким висловом Мірчі Еліаде, має центральним образом Кроноса (Час), що пожирає своїх дітей. Світогляд північних народів ілюструє цю думку ще наочніше й безжальніше: адже не лише люди приречені загибелі, а й боги, і взагалі весь всесвіт, з усім тим гарним і поганим, що в ньому є. І коли скандинавська міфологія змальовує звабливі картини Вальхали, Чертогу мертвих, де герої перебувають у бенкетах і воїнських управах, чекаючи на Рагнарьок, то у світі «Беовульфа» нічого подібного нема. Поганські боги давно облишили цей світ, а світло Білого Бога християн ще не розігнало морок: так, Христос як Спаситель майже не згадується у поемі, так само як і рай чи тотожні форми трансцендентного спасіння, а Бог-Отець являє собою тотальну риму до язичницького поняття невблаганної Долі.
От як змальовується ця максима у поемі (строфи 180-185):

Обичай такий у них,
надія нехристів, –
з думки не йшов їм
спогад про пекло,
Господь їм незнаний,
ані діяння
Судії невідомі,
не воздати хвали їм
Владиці Небесному,
Господу Слави.

і строфа 2855:

ні змінити нічого,
що начертано Господом, –
промисел Божий
над справами смертних
одвіку й понині
панує незмінно.

А такими словами конунг Хротгар застерігає Беовульфа (строфи 1760-1765):

не корися гордині,
доблесний витязю!
На деякий час
ти уславився славою,
та ослаблять ураз
битви чи болещі
незабаром тебе,
чи обійми пломеню,
чи плину збурення,
чи удар меча,
чи кидок списа,
чи старість жахна, –
і застеле темрява
гострий твій зір,
і негайно ж тебе,
муже звитяжний,
переможе смерть.

Але. Це жахливе становище ускладнюється тим, що старі боги, умовно прихильні до людини, пішли, нові ще не прийшли, а хтонічні почвари – eotenas ond ylfe // ond orcneas (прим.5) – ніде не ділися. Людина залишилася з цим злом – надлюдським, надприродним – сам на сам. Відтак, нордичний хтонос символізує тут різні прояви злої долі, фатуму, того, що ісландці називали rök – власне, «судьба», «згуба». Героєм, відповідно, є той, хто кидає виклик неуникненній згубній силі, випробовує долю, стаючи прикладом для наслідування, певним етичним і естетичним еталоном доби. Беззаперечними чеснотами за таких обставин стають мужність і вірність (відповідно до статусу: спочатку своєму сюзеренові, потім – своєму народові), а також незламна, надлюдська воля (чи не тут коріниться «оспіваний» Ніцше і Юнгом образ «білокурої бестії»?).
Беовульф на диво несхожий на інших героїв індоєвропейської традиції: він не заплутався у тенетах обов’язку, не страждає від нещасного кохання, він – просто людина, і для нього, як і для багатьох його сучасників, це вже трагедія. У давньоанглійській елегії «Відсід» сказано: lif is læne: eal scæceð, leoht ond lif somod (примю 6). Єдиним засобом увіковічнити (чи хоча би пролонгувати) свою присутність на цьому світі стає культуротворча діяльність у її воїнському модусі: себто подвиги на благо роду людського. І тут дуже стають у пригоді дракони, тролі й усякі бридкі штуки: перемогти сусіднього конунга може, в принципі, будь-який інший конунг, а щоб уколошкати «змія вогнедишного», ба просто щоби стати гідним цього заміру, треба бути навсправжки величною людиною. Зрештою, як пожартував Толкієн: «героїв багато, а годящих драконів – катма».
Дозволю собі низку цитат, що характеризують як головного героя, так і етико-естетичний воїнський еталон доби: «славні-бо завше // діяння мужеві // дають благоденство» (строфа 25); а ось строфи 440-455, що засвідчують нордичний фаталізм як такий:

у вирок Господній
має вірити той,
кого візьме смерть.
Гадаю, осиливши,
в оселі битви,
нежаханий, жертиме
мужів він геатських,
так само як часто
чинить він, –
славну рать.
Не слід турбуватися
тобі про поховини,
бо схопить він труп мій,
окроплений кров’ю,
коли край мені прийде,
налаштуватися
скуштувати плоті –
на відлюдді пожерти
безжально, скривавивши
свій притулок на пустищі;
для тіла мого
тобі дбати про трапезу
не треба буде!
Надійшли, як загину,
Гіґелакові
обладунок найкращий
з одінь бойових –
захища мені груди він –
Гретеля спадщину,
Веланда витвір.
Випаде суджене.

У тому ж дусі витримано строфу 1385:

Для будь-кого помста
за друга краща,
ніж скруха велика.
Свій кінець
сьогосвітній узріти
кожному слід;
хай славу, хто в змозі,
до смерті виборе, –
для воїна це
поза кругом життєвим
найкращим буде.

А от промова юного Віглафа, гідного наступника Беовульфа (строфи 2650-2655):

Відає Бог,
миліш мені радше,
щоб разом з моїм
злотодавцем плоть мою
пломінь пойняв.
Недостойно, гадаю,
нести нам тарчі
назад додому,
доки не вийшло в нас
супостата убити,
захистити життя
владаря ведерів.

і його слова зі строфи 2890: «Для чесного воїна // краще вмерти, // ніж укритись ганьбою».
Втім, помилкою було би уявляти тогочасних героїв такими собі незворушними Übermenschen, що у гонитві за славою подолали свою людську сутність і почуття; як вже було сказано, вони – люди, і в цьому їхня трагедія. Взяти хоча би плач Віглафа над тілом загиблого Беовульфа, чи сцену похорону Беовульфа, ці хорові жіночі й чоловічі голосіння, чи поведінку старого конунга Хротгара при прощанні з Беовульфом (строфи 1870-1880):

Поцілував
потім вельможний
сивоволосий
велитель Скільдінгів
найкращого з ратників
і ревно заплакав,
за шию обнявши.
У нього, у мудрого,
з передчуттів
певним одне було:
що більше ніколи
їм не бачитись, доблесним,
на радах, либонь.
Полюбився до того
цей муж йому,
що не міг він стримати
хвилювання в серці, –
сув’яззю приязні
зміцнена туга
за мужем улюбленим
горіла в крові його.

А цей пасаж ілюструє суто людські сумніви й докори сумління самого Беовульфа (строфи 2325-2330, останній рядок виділено мною):

Був певен він, мудрий,
що перед Господом
вічносущим, законові
всупереч древньому,
скоїв гріх, –
у грудях кипіли
темні думи,
що дивно для нього.

Знаходимо у творі й відгомін сталої для англосаксонської поетичної традиції так званого гномічного вірша, себто дидактичного, повчального твердження: «Тож далекоглядність // і глузд проникливий // скрізь найкращі. // Хто скруту терпітиме // в юдолі цій довго, // той дуже багато // доброго й злого // здибати має»; «мандрівки дальні // добрі для того, // хто добрий і сам», і таке інше.
У строфах 1750 і 3180 протиставляються уявлення про недоліки й чесноти вождя. Так, про Геремода, колишнього конунга данів, сказано зокрема, що він «не роздасть ані гривні», тобто страшенний жаднюга, тоді як Беовульф «з сьогоденних властителів // найдобросердечніший, // до підданців найм’якший, // незрівнянний у милості // й найревніший до слави».
Отже, автор, з одного боку прописує актуальні «на всі часи» культурні коди, модуси воїнської поведінки, а з іншого боку протиставляє язичницький і християнський світогляди, причому останній актуалізований не на рівні героїв, а виключно на рівні автора і сучасного авторові реципієнта твору. Як людина духовного чину, як християнин, автор вочевидь співчуває героям, що не мають надії на трансцендентне благо, але як англосакс і сучасник доби вікінгів щиро захоплюється волею і високим духом героїв, за висловом Толкієна «позбавлених спасіння, але не трону». Відтак «Беовульф» – не романтична байка про перемогу добра над злом, а трагедія про всепереможну силу Долі, якій людина ладна протиставити лише власну волю. Найближчою римою з нашої культурної традиції, що ілюструє цю ідею, мені спадає на думку – бозна чому – поезія Лесі Українки «Contra spem spero», а також «життєсмертна» філософія поезії Василя Стуса.
Саме такою мені (слід за Толкієном) бачиться ідейно-тематична цінність «Беовульфа».
Тепер дозвольте кілька слів про структуру поеми.
З усіх поглядів на структуризацію «Беовульфа» мені здається найобґрунтованішим погляд того таки Толкієна, а саме: поема має досить виразну бінарну структуру, що надає їй дивовижної рівноваги. На початку поеми Беовульф – юний герой, що прибуває до двору Хротгара, щоби покласти край злочинам людожера Гренделя, наприкінці – він уже «статечний дід і патріарх, засновник роду, міста і країни, герой національний» (даруйте цитату з не дуже гарного джерела); спочатку він і сам не позбавлений фантастичних рис (навіть його ім’я (досл. «Бджолиний вовк») є поетичним іносказанням, кенінгом, на позначення ведмедя), приречений на перемогу і життя, наприкінці – обтяжений владою і відповідальністю смертний, приречений на перемогу і смерть. Дозволю собі ще одну розлогу цитату з вищенаведеної статті Толкієна:
«...природу давньоанглійського поетичного розміру часто оцінюють невірно. В ньому нема єдиного ритмічного малюнку, що розгортається від початку рядка до кінця й варіюється в інших рядках. Рядки не утворюють єдиної мелодії. Вони засновані на балансі: на опозиції між двома половинками, що мають приблизно еквівалентну фонетичну вагу й смисловий зміст, які ритмічно частіше протиставлені, аніж ідентичні. Це скидається радше на кам’яну кладку, аніж на музику. В цій глибинній якості поетичного відображення мені вбачається паралель із загальною структурою «Беовульфа». «Беовульф» є найдосконалішою давньоанглійською поемою саме тому, що в ньому гармоніюють майже всі елементи: мова, розмір, тема, композиція. В його строфі часто очікують почути ритм і метр, і це збиває з пантелику: вірш здається нерівним і кульгавим. У його темі часто намагаються угледіти послідовний переказ якогось сюжету, і це також збиває з пантелику: тема здається нерівною і плутаною. Мова і вірш, звичайно, не те саме, що каміння, дерево чи фарби: їх можна почути чи прочитати лише у часовій послідовності, тож будь-яка поема, що містить героїв і події, потребує також і деякого оповідного елементу. Тим не менш, метод і структура «Беовульфа» при всіх обмеженнях подібного поетичного жанру нагадують радше скульптуру чи живопис. Перед нами симфонія, а не мелодія».
На концепцію рівноваги працюють навіть поетичні вставки, пісні скопа: сюжети про Сігемунда, убивцю дракона, і негідного конунга Геремода, як зазначає у післяслові до нашого видання Катерина Шрей, «...слугують певним стандартом для порівняння із Беовульфом. (...) В епізоді, що стосується Фінна (рядки 1070-1158), ми дізнаємося про напружене перемир’я між данами і фризами, яке починається і завершується кровопролиттям. Історія про підступну королеву Модтріто (рядки 1931-62) править за тло для доброї і розважливої Гіґд» (кінець цитати).
Не втомилися? Тоді побалакаємо власне про видання і переклад.
Окрім самого перекладу і коментарю «Від перекладача» Олени О’Лур, книга містить вищезгадане «Післяслово до першого українського перекладу “Беовульфа”» за авторством Катерини Шрей – наукового редактора видання, доктора наук, професора факультету англійської літератури Університету Маршалла (Гантінґтон, Західна Вірджинія). З післяслова допитливий читач може дізнатися більше про сам твір і його культурне тло, про особливості давньоанглійської мови і літератури, а також про деякі сучасні трактування поеми та її героїв. Крім того, до видання додано вичерпні перекладацькі коментарі до тексту, опис ілюстрацій, генеалогії, бібліографію до питання, а ще дуже красиву мапу Європи на початок VI століття.
Тепер дозвольте кілька слів про переклад як такий.
Проблему передачі розміру давньоанглійського алітераційного вірша (чотириіктного, тобто чотиринаголошеного тонічного розміру) засобами української мови я, не будучи фахівцем із поезії, навіть не зачіпатиму: все сказано у коментарі пані О’Лур. Скажу лише, що такі засоби, як це не дивно, таки віднайшлися: «адже маємо в українській і російській поезії всі метричні різновиди тонічного вірша: і дольник (який ще не відірвався від силабо-тоніки), і тактовик, і акцентний вірш (це вже «чиста» тоніка)»; «Щодо розміру, то найдоцільнішим мені все-таки здався вибір Тихомирова (подвоєний двоіктний дольник), лише без акцентних вставок» (прим. 7). Наберуся нахабства і додам від себе, що російський переклад Володимира Тихомирова з лексичної точки зору значно ближчий до букви і духу оригіналу, ніж інші російські переклади «Беовульфа», а давньоанглійські переклади Бориса Ярхо цікаві хіба що з суто академічної позиції.
Але що ж то за гаспидська алітерація, без якої давні германці не уявляли собі поезії? Це такий фонетичний прийом, який, до речі, притаманній і нашій літературній традиції, а саме: співзвуччя приголосних чи груп приголосних. Германська алітерація, «штабрайм», як для поезії скандинавських скальдів, так і для англосаксонської поетичної традиції, є тою умовою, на якій взагалі тримається вірш, і виконує приблизно ту ж функцію, яку для нас виконує рима. В нинішньому перекладі алітерація постає у своїй метричній функції, будучи закріпленою за переднаголошеними приголосними. Помилуємося на оберемок красномовних прикладів (співзвучні приголосні виділено мною):
«лодь володаря, // льодом укрита. // І на лоно лоді // любого конунга...» (30);
«Від мандрів його // мудрі мужі // відмовляли мало, // хоч і милий він був їм» (200);
«на берег вибравшись, // ведери лодь свою // причалили – брязкали // броні кольчужні, // боєкошулі, – // Богові дякують, // що полегшив їм подорож // упоперек хвиль» (225);
«якщо злам взагалі // у злі настане // і по лихах колись // полегша надійде» (280);
«Строєм ішли вони – // стежка вела їх, // мощена бруком. // Броні блищали» (320);
«буребоїв йому // боятися з боку» (595);
«чув непорушне // рішення Беовульфа. // Ратники – в регіт, // річ звучала // весело вельми! // Веальгтеов вийшла, // дружина Гротґара, // у ґречності пильна» (610);
«розповідь ринула // під рокіт арфи» (1065);
«...броня нагрудна // і гривна – теж; // гірші ратники // гарбали вбитих // після жнив кривавих, – // укривали побоїще // загиблі ґеати. // Гамірно в залі» (1210);
«та, що мешкати мала // у моквах жахних» (1260);
«Той гендель недобрий, // як обидва племені // платять навзаєм // життями друзів. // Древній конунг, // сивий воїтель, // у серці своєму // смутен був» (1305);
«...останні пагони // погані тої, // погрязлої в злі» (2005);
«Врешті утретє // враг людський, // почварний дракон, // чвар замислювач...» (2685).
І не можу відмовити собі у задоволенні привести дотепну алітераційну імпровізацію за авторством Олени О’Лур («Беовульф». Львів. Астролябія. 2012. Сторінки 158-159):

Гротґар нагримав
на гридів своїх,
грізно по столу
грюкнувши берлом:
«Не вчились ви грамоти,
грубі мужлани,
ваші груди розхристані,
гриви нечесані,
погрязли по вуха ви
у грішних діяннях,
грабувати
гради вподобали,
горілкою грієтесь,
нагрівши здобичі,
не гребуєте
грою у карти,
грошей вам треба,
гривень і долярів, –
вженете мене в гроб ви,
хай грім вас поб’є, –
а я, нещасний
нащадок Геальфдене,
грошей не маю
для гридів своїх!»

Втім, при всій повазі до титанічної праці, здійсненої перекладачем, мушу таки поставити питання про доцільність використання деяких архаїчних слів специфічно української лексики, що, на мою думку, дещо дисонують із північногерманською палітрою. І коли такі слова, як «гридь» або «царство» і похідні від них можна списати на рахунок традиційних кліше, що ними змальовується аристократична, придворна картина архаїчного суспільства (а нема підстав вважати, що двори Володимира і Ярослава Рюриковичів принципово різнилися від дворів Хротгара чи навіть Альфреда Великого), то «клейноди» (у значенні «скарби, трофеї»), «пахолки мужні», «приходько» і оте « - Чолом тобі, Гротґаре!», яким Беовульф вітає старого конунга, викликають асоціації з козацькими культурними кодами часів Речі Посполитої. Це має дещо кумедний ефект: так і постають перед очима суворі вікінги у шароварах і з оселедцями на чолі з отаманом Беовульфом чи пак Бджолововчиком. І той факт, що, наприклад, франки та ірландські воїни справді носили майже козацькі оселедці, а вікінги іноді вбиралися у такі широкі штани, схожі за фасоном на шаровари, ситуації не рятує.
Два слова за «приходька». У строфі 2225 так названо втікача, що вліз до драконової печери (в оригіналі secg synbysig, досл. «муж нещасливий») – враховуючи досить виразне зменшувальне, зверхньо-жалісливе емоційне забарвлення цього слова, переклад абсолютно доречний: дядькові таки прийшлося непереливки. А от щодо строфи 1805, в якій «приходьком хоробрим» названо Беовульфа, маю великий сумній щодо доречності. По-перше, Беовульф – героїчна постать, такий собі ранньосередньовічний лицар, це у кращому випадку «прибулець», «блукач» тощо, але, даруйте, ніякий не «приходько» (ще б його «забродою» чи «зайдою» нарекли). По-друге, якщо я вірно зрозумів оригінал, wolde, похідна форма від wealdend, означає «владика», «король», «ватажок» (у російському перекладі Тихомирова – «вождь»). Але, не будучи фахівцем з давньоанглійської, можу і помилятися.
Викликає питання і доречність вжитку слів «диявол» і «демон» на позначення Гренделя. Так, у строфі 100 про нього сказано: «feond on helle. // Wæs se grimma gæst», себто «ворог із пекла. Був то темний гість»; у перекладі О’Лур: «Диявол із пекла. // То грізний демон»; у строфі 150: «þætte Grendel wan // hwile wið Hroþgar, // heteniðas wæg», у нинішньому перекладі: «як демон суперничав // довго із Гротґаром, // загрозу ніс»; у строфі 425 «ðing wið þyrse» – «зійдуся з турсом» (цебто з велетнем-людожером, тролем, як на те пішло, але не з «демоном» нин. перекладу); у строфі 1270: «helle gast» – «пекельний гість/дух» («пекельний демон» нин. перекладу); у строфі 1345: «ellorgæstas» – «чужинних духів/істот» («чужинних демонів» нин. перекладу); у строфі 1355: «dyrnra gasta» – «темних духів/істот» («демонів темних» нин. перекладу) тощо.
Диявол таки в оригіналі присутній («deofla»). Але яка виникла потреба робити «демона» з «ворога» («feond») і з варіантів слова «gæst» – я так і не зрозумів. Адже, як зазначав у вищенаведеній статті Толкієн, «у «Беовульфі» feond означає все ще «ворог» і використовується стосовно, скажімо, до Беовульфа і Віглафа як супротивників дракона».
Друге наведене поняття, gæst, не так просто надається до адекватного перекладу. В межах сталої північногерманської міфопоетичної традиції так можна називати як потойбічну істоту (пор. англ. ghost та нім. Geist), дух, привид, так і гостя, а частіше – чужинця, який за логікою міфу також може мати стосунок до зловорожих сил; на думку деяких лінгвістів, ці слова ростуть з єдиного кореня. Але. Привидів у сучасному розумінні (безтілесних духів) давньогерманська традиція не знає. Дуже кумедно, коли, наприклад, специфічне ісландське слово ðraugur на позначення повсталого з могили мерця перекладають отим «привидом». Посилаючись на авторитет Толкієна: «В будь-якому випадку сучасні ghost і spirit [дух, привид] у якості перекладу не годні. Найближчий еквівалент – слово creature [тварюка, істота]».
Але так само мало, на мою думку, придатне слово «демон» у низці випадків через його прозорі християнські асоціативні конотації (вже не кажучи про паралелі з еллінськими «демонами»). Християнство світу «Беовульфа» – досить специфічне. Цей світ носить ще багато стародавніх язичницьких маркерів, що створюють особливу емоційну атмосферу далеких, назавжди втрачених часів.
Отим-то, як не парадоксально це звучить, «Беовульф» може зацікавити сучасного читача. Мені вже доводилося писати про виразну трансформацію, якщо не редукцію, героїчного модусу в сучасній європейській культурі (до якої ми щосили пнемося, чи пак інтегруємося). Між тим майже уся масова культура Заходу все ще (за інерцією? чи за основним психічним інстинктом, потягом до архетипів?) використовує героїчний модус. Іноді – цілком прийнятно, частіше – у примітивних формах культу альфа-самця (міфологема супермена). Власне, вся наша масова культура вчить нас одної дуже простої штуки: відрізняти добро від зла, чистоту від скверни. Диктат постмодерного дискурсу за останні два-три десятиліття майже нівелював цей наш основний психічний інстинкт. Всі оті толерантності щодо терористів і просто хуліганів чужоземного походження, до наркоманії, оті проникненні спічі на тему «той, хто розділяє світ на нас і них, знаходиться серед них», і поступове відмирання традиційної місцевої ментально-поведінської матриці, – це ні що інше, як прикрий наслідок дифузійних процесів у масовій (і не лише) культурі.
Між тим, на сюжетному рівні «Беовульф» також відтворює основний культурогенний міф індоєвропейців: перемогу світосяйного громовержця над потворним хтонічним змієм. І принципова відмінність із сучасним героїчним дискурсом полягає лише у тому, що ми певні: хай наш герой навіть і загине, але зрештою «все буде добре». Тоді як авдиторія «Беовульфа» (і давньогерманської культури загалом) чудово розуміла, що – ні, не буде, що зрештою «всі загинуть», але це буде до біса славетна загибель.
За тим, користуючись нагодою, хочу висловити подяку видавництву «Астролябія», авторові перекладу Олені О’Лур, науковим редакторам видання Катерині Шрей і Олегові Фешовцю, рецензентам Леонідові Рудницькому і Максимові Стрісі й, last not least, упорядникові ілюстративної частини Дмитрові Павлову. І дозвольте завершити цю оповідь вісою:

В добрую путь,
муже ґеатський,
владарю ведерів,
дорогою лебедів,
рівниною хвиль,
крізь мореструми
в далекі краї.
Випаде суджене.
Скальд скінчив слово.

---

Примітки:
1. Отже – як дани
здавна звитяжили,
конунґи славні,
наслухались ми,
як герої
хоробрість являли!
(пер. Олени О’Лур)
2. Так уже ведеться: себе не похвалиш, ходиш, як хворий... :)
3. себто за 66 років до падіння англосаксонської Британії як такої – ач, встигли, ще б трохи і не було би нам ніякого «Беовульфа»...
4. Цит. за: Дж.Р.Р. Толкиен. Чудовища и критики. М. АСТ. 2007 // «Беовульф»: чудовища и критики, пер. М. Артамоновой (російською)
5. «велети, й ельфи, // й пекельні духи» («Беовульф», 110)
6. «життя лине: все минає, життя і світло також»
7. Олена О’Лур. «Від перекладача» у нинішньому виданні