Книго-виставка
Легенди Львова із духом... Європи
Судин А., "Наше слово", лютий 2010 р. | 03.03.10 11:40:05
Винничук Ю. Легенди Львова. Книга друга — Львів: «Піраміда», 2009. – 432 с.: іл.Із анотації: До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX - початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також, записані від старих львів'ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Пам’ятаєте приказку, яка була епіграфом до веселого неймовірністю вигадок “Переслів’я” Степана Руданського? “Вір не вір, а не кажи: “брешеш!” Зрештою, не сумніваюся, що пам’ятаєте також і саму легкість читання, та й іскристий настрій, що залишається після того читання. А я згадав те переслів’я, бо хоча читав на днях щось зовсім іншого, важко з тим порівнюваного, вкладеного у велике ілюстроване товсте (понад 400 стор.) видання, але все одно веселий, добрий настрій від того маю майже такий самий, як тоді в дитинстві від Руданського.
Свого роду водоспад історій і оповідок зі всіх царин – історії, світського життя, батярського побуту, містики із дуже різними і багатьма ознаками – веселощів, суму, сентиментальності. Але якраз ото поруч із тим згаданим на початку прислів’ям. Бо на все те, що там зібрано можна і треба (здається автор і сам так робить) дивитися із примруженим оком, і тоді починаєш тішитися з того всього разом з автором, який сидів по бібліотеках, архівах, читав стару галицьку пресу і пожовклі сторінки давніх видань, прислухався до оповідок старших людей, збирав то все і потім впорядковував у єдине ціле. Особливо тепер, коли по закінченні рукопису він собі зітхнув і дав його читати видавцеві, а видавець – нам.
Ідеться мені тут про книжку ”Легенди Львова” одного з кращих львівських видавництв “Літературна агенція “Піраміда” і авторства вже добре відомого нині (щоправда, різним людям по-різному) у Львові і поза його межами, в Україні поза її межами письменника, журналіста Юрія Винничука. Щонайменше перший том зібраних, упорядкованих і відредагованих них легенд, оповідей уже перекладено чеською і польською.
Правду кажучи, коли берешся читати таку книжку, то починаєш не з першої сторінки (можна сподіватися, що колись самі на собі перевірите), а з якогось місця, яке більше до вподоби. Навіть якщо книжка вже в хаті, все одно якась сила, майже як у книгарні чи бібліотеці смикає під руку не читати отак серйозно від першої сторінки по останню, а вибрати собі зі змісту, чи навмання відкривши всередині, першу-ліпшу історійку “під настрій”. Все одно потім поволі прочитається все – бо легко і приємно читати, але краще отак – то там, то сям. Вони ж різні ті “байки”, а тому все одно з якої починати.
Наприклад, я чомусь почав з оповідки з розділу “Веселі трафунки”, потім перескочив у розділ “Духи Львова”, потім знову перегорнув трошки далі до розділу “Батяри” (дуже припали до душі історійки про Дзюня Макольондра). Хтось інший почне з чогось урочистішого – про чуда, які зустрічалися у Львові – наприклад, про ікону Матері Божої, чи про цілюще джерело під Чортовою Скелею – є у Львові така місцина. Або про львівських левів-флюгерів на вершечку ратуші і дива з ними пов’язані, чи візьметься за таке щось “містичне”, “цвинтарне” про львівських чортів і упирів, які, здається, таки зустрічалися тут давніше. Або про те, хто допоміг козакам здобути Високий Замок, чи про голову страченого молдавського господаря, яку дружина йому пришила власним волоссям... Є навіть історії, в тому числі і дуже давні, про водяників, хоча Львів на річки якось так і не дуже багатий, але й навіть у Полтві, чи потоці Сорока, чи бодай на болотах Замарстинова мали собі помешкання водяники. Вже не кажу про привидів, характерних для будь-яких старовинних місць, і про яких навіть повідомляли газети, як про реальні події. Когось, може, зацікавлять історії про тих чи інших мудрагелів (холмських чи скнилівських), когось загадки скарбів, а когось єврейські легенди – ціла низка потішних історій про генеделеса з Клепарова Йоеля Файнгольда...
А відтак, коли отак “поскачеш по сторінках”, здобуваючи собі поволі приємний і спокійний настрій, починаєш думати – а, власне, для кого та книжка. Адже якщо виходити з назви і думати, що це легенди Львова, то мусять бути спеціальні групи читачів, які або люблять саме Львів, або просто собі кохаються в легендах і оповідках про будь-що. Може, це книжка для львів’ян? Бо справді важко знайти у Львові людину, що тут народилася і виросла, щоб не любила свого міста. Надто воно рідне. Особливо, коли наслухаєшся від гостей компліментів у його бік.
А може, дещо ширше, -- то книжка для галичан, які так потребують нині оживити той давній дух міста, яке колись було не просто обласним центром, а серединкою цілого королівства, і наповнитися тим розбудженим давнім духом спільноти, щоб відчути себе в спорідненості зі всіма хто колись у ньому мешкав, його забудовував, робив живим?..
Чи, може, то для тої великої кількості туристів, які люблять приїжджати сюди з Польщі, чи з Росії, віддавна знаючи про особливості Львова, який будувався і ріс від часів Руської держави у такій суміші культур і при таких різних владах, що став неподібним на будь-які інші міста України, і не тільки з архітектурного боку, але й із побутового, виробивши свою дуже своєрідну культуру. Зрештою, був неподібним і в часи Польщі, і Австо-Угорщини.
Таке враження, що ні перше, ні друге, ні третє (або всі разом і до того ще щось більше). Хоча, без сумніву, знайти там можна багато і тим львів’янам, які хотіли б ще більше пишатися рідним містом, потішатися його своєрідною мовою, яка впливає в текст зі старих львівських газет, згадками про давні пережиття його різнобарвних мешканців, про ті місцини, які колись не були містом, і галичанам, які зараз поволі все більше і більше заселяють Львів і вносять у його дух вже щось зовсім інше. А також і туристам, які б хотіли більше дізнатися про “інший бік” життя, який не відкривається з екскурсій і розглядань його пам’яток чи то зблизька, чи з майданчика Високого замку.
Адже загалом книжка не має на меті нічого особливого щодо “прикрашання” чи “демонстрування” міста, нема там нічого пропагандистського, нав’язливо патріотичного.
І разом з тим при всій нехитрості і простоті того зібрання якось цілком спокійно і впевнено впливає в душу того, хто собі по-дитячому неупереджено читає, дух своєрідності міста, а особливо його міжнародності. З одного боку наче галичанська домашність, присмачена то австрійськими, то польськими, то єврейськими особливостями, а з іншого – одночасна і очевидна та ж таки домашня (нехай, наразі, і в історичному контексті, бо Львів тепер не той), але європейськість.
Не шукайте патетики в моїх словах. Я собі справді так думаю. Не так давно мені вийшло випадково підслухати розмову двох німців у Франкфурті на книжковій виставці. Обоє були викладачі з різних навчальних закладів, один із яких побував у Львові, а інший розпитувався про враження від відвідин. Так от той перший говорив щось отаке (врахуйте, що то говорив німець, і що я не претендую на включення до оповідок до книжки): “Ви знаєте, я у себе в колективі маю репутацію не стільки патріота, скільки європейця, і часами через то вступаю з колегами в суперечки. Ну, що я можу зробити? Так, я вважаю себе менше німцем, більше європейською людиною, власне я б сказав – взагалі європейською людиною. Так от... сидячи у одному зі львівських ресторанчиків і п’ючи поволі кухоль пива, оглядаючи вулицю і спостерігаючи людей, я відчував себе у Європі. От так виходило, що я їхав на Схід, у якусь невідому страшну і дику Україну, а виявилося, що я не виїжджав з Європи...”
Я гадаю, ви розумієте, про що говорив той викладач. Ну... ніби кухоль пива у іншому місті не може бути європейським.
Отак і з тими оповідками. Можливо, у мене і надто розбурхана уява, але коли я собі читаю такі оповідки, то бачу в кожному випадку навіть не стільки цікаву історію, яку хочеться дочитати до кінця (бо часами то як ніби анекдот із минулого, яке пахне сучасним, а часами – моторошна казка, як із дитячої страшилки), а тих людей, які ті байки собі одне одному, а потім через газети оповідали. Причому автор якось так впевнено будує оповіді про ті часи, що вже забуваєш, що саме за задумом автора у тій суміші історій правда перемішується з неправдою. Зрештою автоматично починаєш вірити вигадці і сумніватися в правді, потім сам із себе сміючися і згадуючи оте “не кажи – брешеш”.
Без сумніву, це книга для розваги, в ній все спрямоване на те, щоб читачеві було просто цікаво, але разом з тим це Львів і про Львів, і про те, що Львів – то таки європейське місто, і що це таки правда, і тому вірити можна. Якщо б я оцінював те видання, то говорив би саме так – це не історія і фольклор, це такий один зі способів поєднання себе і міста зі світом. За співучасті читача.
Зрештою, хто і як би не ставився до таких оповідей і легенд, але авторові і видавцеві варто віддати шану і за цікаву розумну працю, і за смак, з яким дібрано і відредаговано оповіді, з яким оформлено книжку, і за передане в ній наше львівське і потайне, і відкрите духовне прагнення, яке віддавна називають мудрагельським слово “окциденталізм”, а ми називаємо прагненням бути з Європою.