“Нова проза”.

Критика, рецензії

“Нова проза”.

А.Судин | 12.11.08 19:17:10

Не так давно в Луцьку засновано новий видавничий проект, покликаний підтримувати достатньо скніючий в Україні літературний процес, а відтак, судячи зі всього, організувати навколо нього і книговидання. Назва його “Нова проза”. Альманах. Особисто я побачив уже аж восьмий “том”, тобто випуск, а нещодавно з’явився і дев’ятий (реалії реклами і пропаганди читання). Компанія літераторів, у ньому зібраних, якщо щодо географії (а поки що глибше я не знайомився) навіть непогана. Не те, що не тільки Луцьк, Волинь, але і віддалені куточки України. А найбільше тішить, що ось з’явився ще один проект, який наче б то живе, незважаючи на утверджену в мені думку, що в Україні досі (після 30-х років минулого століття) не відродилася культура літературної творчості. Культура в сенсі такого великого різноманіття, в якому було б повно і сміття, на якому виробляється гумус, і самого гумусу і врешті вершечків, які могли б слугувати за взірці.
(Зроблю йому маленьку безплатну рекламу:
Редакція альманаху надає можливість молодим авторам надрукувати свої твори на сторінках "Нової прози".
Надсилайте матеріали за адресою
43020, м. Луцьк-20, а/с 76
Novaproza@ukr.net
www.novaproza.privat-online.net
Передплатний індекс: 95909)
Мені дуже зрозуміла назва альманаху і проекту. Якоюсь мірою навіть приваблива. Хоча коли розкриваю такі ото альманахи, то переважно боюся. Боюся знову і знову впадати в гріх. Постійний гріх критикувати ту українську сучасну літературу. Або просто без гріха плакати над тим, що ото часами публікується і що подається, як взагалі література...)
Хіба що врешті змиритися і запевнити себе, що таки мають рацію і, хто каже, що все, що пишеться, то і є література.
От, наприклад, я не особливо знаю, що таке нова проза чи стара проза. Вірніше знаю, але знати не хочу, бо, трапляється, читаю те, що написане давненько, але воно мені нове, бо я тільки й того, що взявся почитати.
Хтось пхинькне на мене, мовляв, як то так? “Всі” вже поперечитували, а ти ні?! Але я тим не переймаюся. Особисто для мене гарна проза взагалі не буває новою чи старою. Вона вічна і на неї ніколи не лягає пил.
Хоча визначати отут вже, що таке не “нова”, а гарна проза, я в цю хвилину не візьмуся. Як казала одна поетка, “я то знаю, але пояснити не можу, бо то не пояснюється; я то відчуваю, бачу і чую...”.
Достатньо складна то тема, над якою ламали списи не один рік літератори і критики. Може і торкатися її не треба було б, однак все частіше (ну, це нормально для молодої літератури) у нас знову і знову відроджуються суперечки стосовно того, хто і що і для чого пише. І чи треба писати “для чогось”, а чи достатньо “для себе”, а читач хай розгрібає.
Одного разу під час виступу Андрія Куркова перед публікою почув, що він хотів би писати не “бест”селери, а “лонг”селери. Ото мені подумалося: може те “лонг” є одним із визначників “бест”? Але він сам не пояснив, чому на його думку щось продається століттями, а щось потребує швидкого продажу і швидкого забуття? Для чогось потрібна голова (душа?), а для чогось тільки реклама.
Коли я читаю у рекламному тексті котроїсь новоспеченої літераторки-журналістки, яка деколи вже не розрізняє, де література, де публіцистика, де журналістика, де дитяча мемуаристика (бо так навчена видавцем) що вона письменниця, яка створила бестселер, я починаю соватися на стільці. Як то? Я не знаю, що то бестселер, а він бестселер? Може, про то знає тільки той, хто писав той текст на обкладинці того видання? Тобто вже в тому закладена пастка – щоб краще продавалося? А до того ж продані, наприклад, за місяць 2 тис. примірників твору – то успіх? То бестселер, про який дізналося 2 тис. читачів? А решта і гадки не мали, що такий бестселер був?.
Ну, так... деколи і 5 перших тисяч, до того ж виданих за свої гроші, можуть стати “лонг”селером, який вивчають у школах. Але я не про те.
Я про проект “Нова проза”. Чи то вже навіть не про нього, а з його приводу.
Що власне, мене втішило? Що от є чергова амбітна спроба відшукувати нові імена і вільно їх публікувати, без купюр і без жорсткого редакторського втручання.
Скільки таких було? Як же ж я тішився колись на перший паросток житомирський “Авжеж!”, який потім зійшов на так звану ринковість і зник. Та й навіть видозміни у “Березілі”. Де то все тепер? Що важать нині у літературному процесі колишні “корабели” – “Дніпро”, “Київ”, та й навіть “Сучасність”... Або ж “Потяг 76”, чи “Київська Русь” або “Кур’єр Кривбасу?”
Без сумніву, більшість із них ті, що продовжуються і далі, незважаючи не те, що грошей нема (у тому числі й на гонорари авторам). Хтось пробує таки формувати те літературне поле. Нехай саме невеликим тиражами, по дві-три тисячі примірників, але тягне того воза і розшукує таланти, які потім підхоплять, перекуплять і будуть експлуатувати так звані “великі видавництва”, які ще не вміють творити імена, але вже вміють їх використовувати.
І їм шлють, і шлють різні за рівнем і мислення, і якості викладання творіння. І редактори, стиснувши в руках голови мусять обирати щось, що б і було добре і щоб не вилазило білим шиттям. Щоб не дуже соромно було...
Я замислився, чому завжди раніше так прискіпливо придивлявся до будь-якого літературного журналу? І усвідомив, що одним із питань було таке: “А чи хотілося б бути опублікованим серед отого всього?” Здавалося б “ліберальний” редактор є дуже вигідним і зручним для авторів – адже він без особливих пересторог публікує все. Аби було подібне на літературу. Тому мав би у молодого автора зникати страх, що його “не візьмуть”...
А з іншого боку – якщо у редактора нема смаку, якщо він неперебірливий і ліпить все, то чи хочеться опинитися серед всякого мотлоху?
А ще з іншого раптом виявляється пастка, що той редактор “зі смаком” поволі стає однобоким в оцінках, орієнтуючись тільки на своє, і в журналі утворюється своя групка, своє тепле коло, свої автори (“свідки головного редактора”), до яких іншим зась. Колись у радянські часи то була годівничка для своїх. А тепер навіть не “школи” і напрямки, а лише “тільки свої”, або тільки те, що “хочу” (майже всі наші журнали на то хворіють).
І знову – чи хочеться затісуватися між чужих? Та хай собі пишуть про своє. Може, то навіть якось і не парадоксально, що нині авторові набагато простіше і легше пов’язатися із видавництвом і видати романчика чи повістюшку одразу книжечкою (тим самим мало тисячним тиражем і здоровецьким кеглем для штучного збільшення обсягу), аніж пробувати розкручуватися через журнал.
Може то тому, що утвердилася вже давніше думка, що збірки, журнали, альманахи у нас називали “братськими могилами”? Мовляв, усі там непомітні через швидку перегортуваність таких видань. Щось одне не сподобалося, і вже “вилітає” всі решта, яка читається через рядок.
То чим нині мають бути такі нові літературні проекти? Місцем для всіх, чи фільтром? Вони є носіями своїх шкіл і напрямків? Наприклад, поділити між собою “старообрядницькі” із радянським або пафосно національним нахлистом, “діаспорні” (із залученням суміші недовіри до колишнього радянського і переоцінкою власної цінності в процесі), “новітні” (із перебільшеним ставленням редакторів до особистої рекламної розкрученсті і елітності)... Ну, і ось ще серед них “Нова проза”, яка не вписується у ті школи і течії, а спантеличує своєю простотою.
Зрештою, я не знаю, вірніше знаю, але не хочу знати, які були, є і будуть всілякі літературні напрямки і течії. Мені навіть задля престижу або наукового азарту не бувало цікаво в них розбиратися, тобто в тих складних ієрархіях, які понабудовували сотні і десятки сотень літературознавців по цілому світі та ще й мало не у війнах між собою, що як має називатися і що до чого має належати. Я розумію у літературі тільки те, про що вона і, якоюсь мірою, для чого. І звідти будую своє до неї ставлення, яке головним чином визначається поняттям “входить” в мене та література, чи ні. Вбираю я її в себе, чи вона відбивається об мене, як горох.
Тепер про інше.
Старі прозаїки, нові... Молодий письменник, старий... Ну, ті, хто старі, то переконані, що вони на сто відсотків письменники, хоча мало хто із них живе на письменницькі гроші. А ті, що молоді, то враження, що не мають зразка до писання. Тому – що не оповідання, повість, чи й роман, все як ніби переповідання того, хто із друзів того, хто пише, куди пішов і що кому сказав. Причому без особливого сподівання на “мораль” у тій байці... Вірніше, таке собі в кого нахабне, а в кого наївне очікування, що мораль собі кожен знайде, і то дуже глибокодумну.
Або і взагалі “А нащо та мораль?!” (до речі, і переконаний на сто відсотків, що таку думку будуть відстоювати якраз ті, хто дуже далекий від таланту). Справді, навіщо мораль?
Свобода! Хай собі кожен сам придумує мораль.
Але не подумайте, що мене якось так наштовхнуло на писання цього всього невдоволення назвою альманаху. Аніскільки. Адже у засновників проекту нема пересторог щодо віку чи яких інших ознак творчості. У них там зазначено, що аби проза відповідала літературним критеріям. Цілком привабливе мені прагнення упорядників дати всім, хто не публікувався досі, можливість висловитися на ширше коло читачів. Адже той літературний процес в Україні має таки ожити чи ні? Має нарешті встановитися якась у нас “система!” (щоб не повторювати слова “культура”) писання, згідно з якою нарешті почне рости планка вимогливості до себе тих, хто пише і виховання тих, хто читає. Тобто кожен навчиться спочатку писати і звертатися до себе (порівнюючи себе з тою планкою) перед тим, як почати спілкуватися на якісь теми з усіма... Чи всіх тих, хто пише, якраз влаштовує, щоб читач був потупіший?
Не тільки для того, щоб не виявитися перед кимсь дурнем, але і щоб або правильно себе оцінювати, або заробити підстави вірити в себе. Щоб мати бодай якусь певність у тому, що якщо пишеш нині детективчики, кримінал, порнушку, просто похабщину, щоб швидко заробити гроші (дешеву славу), то в ряд із “лонгселером” Толстим чи Достоєвським не станеш. І очікувати випадковостей годі. Навіть Агату Крісті можна читати десять разів і потім знову починати, бо вже все позабував, хто, кого, за що і навіщо.
Нещодавно в якійсь-то простенькій телепередачі, висмикнутій випадково із нашої телеканалізації, в оповіді журналістки на теми схуднення (гарячі для пань і панянок) почув таку фразу: “співачка N після того, як покинула курити, почала набирати вагу”. Журналістка навіть не усвідомила, як однією тією фразою на мільйони тих пань і панянок здійснила рекламу курінню. Причому цілком безпідставно, бо куріння до схуднення не має стосунку. Туберкульоз легенів, отриманий з допомогою куріння, має, але не схуднення. Але ж фраза полетіла... Скільки дівчат, її почувши, вирішать, що куріння допомагає скинути вагу?
Те саме, як би від того не віднікувалися письменники, трапляється, коли вони щось із азартом поширюють через свої писання. У журналістів – це особлива хвороба: ділитися всім, що їм здається істиною, навіть не пробуючи її перевірити. Почув – передав. У письменників такої хвороби бути наче б то не повинно. Але вона у нашому письменстві є. Мабуть тому, що приходять туди із журналістики найчастіше. Деколи їм, мабуть, здається, що ділитися всім – це і є добре писати.
Звичайно, тут і виникне питання, що таке “добре писати”. Однак це вже тема не до огляду змісту цього літературного проекту.
А зміст його ось приблизно такий, як у цих описах – там можна знайти все – і сентиментальну прозу, і кримінал, і те, що може бути названим філософською, і навіть те, що колись називали науковою фантастикою. До того ж стараннями редакції двоє із авторів альманаху вже мають і окремі книжки, зроблені на основі публікацій в альманахові.
Так що, скоріше за все, як і в більшості інших випадків місце видання в літературному просторі визначать не критики (якщо такі будуть), а старий і надійний засіб – час.
Відповісти на статтю

Ігор | 15.11.08 20:12:46

Приблизно таке ж і в мене враження про проект.
В принципі назва доречно засвідчує напрямок альманаху: те що написано нове, з того і вибирається не залежно від жанру. Думаю, що журнал може стати хорошою базою для інших проектів (таких наприклад як ті ж 2-а книжкові видання).
Ну і ще що добре в цьому альманасі, що їх редактор відповідає на листи на електронну скриньку, і що про цей альманах можна знайти що-небудь в інтернеті, бо про інші перераховані проекти я, як не прикро, переважно вперше чую:(
Відповісти на статтю