Олександр Архангельський: «Книжки не вчать, як правильно вчиняти; вони вчать, як вчиняти не можна»

Статті, блоги

Олександр Архангельський: «Книжки не вчать, як правильно вчиняти; вони вчать, як вчиняти не можна»

Бесіду вела Ніна Даниленко | 06.05.21 16:49:05

Розмова з письменником О.Архангельським.

– Олександре Дмитровичу, ви – член НСПУ, автор десятка книжок, лауреат премії ім. Є. Маланюка, переможець Міжнародного конкурсу україномовних видань «DNIPRO-BOOK-FEST». Цей рік для Вас – ювілейний. Якщо умовно прийняти Ваш життєвий шлях за, скажімо, тисячу кілометрів, то скільки з них Ви «проїхали» з літературною творчістю в багажі і який його вміст?


– Пані Ніно, шлях мій строкатий, тернистий і не прямий. Як то кажуть, «то яма, то канава». А довжина літературної частини – десь чверть шляху.
Вміст? Різножанрові книжки, книжечки, яких з десяток набереться. Це й взірці твердих форм, книжки перекладів усіх сонетів Шекспіра, циклів сонетів Джона Донна, українських поетів, зокрема, книжка перекладів з Євгена Маланюка, яка вперше в області за роки незалежності була видана державним коштом. Книжка поезій, на жаль, поки що єдина. Книжки поезій, вінків сонетів, написаних у співавторстві. Статті – критика, літературознавство, школа майстерності. І, звичайно, публіцистика, часто – полемічна. Їх одні редактори охоче беруть до друку, а інші сахаються від них, мов від прокази. Бо жорсткі, іноді – убивчі.
Та головний доробок – у рукописах. Це десь 5-6 повноцінних книжок поезій, перекладів. Одна знакова – сонетарій, де зібрано десь із пів тисячі сонетів. А ще книжка прозових мініатюр.
Щодо моїх перекладів російською з української поезії, то це, на мою думку, експансія нашої поезії в іншу культуру. Росіяни ніколи не будуть читати українською, бо навіть за часів СРСР у їхніх вишах вивчали лише Тараса Шевченка та Лесю Українку, а зараз, мабуть, взагалі нікого не вивчають.

–Чи пригадуєте свій найперший твір? Що спонукало до його написання? Чому вирішили продовжити?

– Твір не пригадую, а от ситуацію – так. Десь на початку століття мене «пробило» на написання пісень. Я, мов у лихоманці, шукав тексти. Це – як добувати золото – по піщинках, по гранулах. От і лопатив збірники, журнали, газети. Якщо в тексті щось не влаштовувало, переробляв на свій смак. Одного разу читав вірші свого знайомого судді, де йшлося про загиблого афганця. Він птахом повертається додому і б’ється в шибу. І тут я дописав те, чого в тексті не було. Уявіть картину: десь третя ночі, а в моїй уяві нічний птах, який б’ється у вікно і намагається донести рідним, аби вони його не боялися, бо це їхній син… І нині в мене волосся дибки! І тоді я зрозумів, що можу сам створювати образи, можу доносити до читача свої думки, емоції. Потім відшліфувалася манера, був знайдений власний стиль. Це – як в усякому виді творчості. Що виходить – про те нехай судить читач.

– Виодночасно поет, перекладач, прозаїк, літературний критик. А до чого в цьому списку у Вас найбільше лежить душа?

– Пані Ніно, це ви сказали, а не я. Взагалі-то я не називаю себе ні першим, ні другим, ні третім, ні четвертим з переліченого вами. І це не кокетство. Про це казали великі поети і письменники, що так себе назвати – усе одно, нібито сказати, що ти порядна людина.
У Бориса Некрасова, ленінградського поета і письменника, є рядки:
…ПустьВремя на моёмзамшеломкамне
напишетчутьприметное – «Поэт»…
І добрий знак, що останнім часом серед наших літераторів менше звучить «ми – поети».
Щодо чотирьох умовних іпостасей: так, віршування – моя основна галузь. Перекладав колись активно, тепер майже перестав, бо втратив інтерес. Прозу пишу лише у вигляді своєрідного синтетичного жанру, який сам собі придумав – суміші новели, есе, поезії в прозі. Як правило, замальовки із власного життя чи з розповідей рідних і друзів. Статті – моя реакція на той чи інший твір. Іноді погляд через окуляри зі знаком «плюс», частіше – зі знаком «мінус». Не люблю «рожевих» окулярів, тобто хвалебних статей, а надто – брехливих, «на замовлення».

– У Ваших творах то тут, то там виринають автомобільна, фотографічна і музична теми. Це відгомін Ваших хобі? Що важливіше для Вас – ці справи чи літературна творчість?

– Хіба водіння авто понад сорок років – хобі? А фотографія понад 60 років, а музика з маминої колискової? Це одне з моїх «Я». Спосіб мислення, світосприйняття.
Щодня я фотографую. Десь 13 років – предметна зйомка – квіти, пейзажі, коти, просто якісь речі зі своєю фактурою, кольорами. Репортажем і портретами «перехворів». Довершеність шукаю у квітах з їхньою неповторністю. Добре, що дружина вирощує квітник, тож є що фотографувати. А гора апаратів та об'єктивів – як інструмент.
Музика? Я віддав їй велику частину життя, грав у різних самодіяльних оркестрах, в основному – народних інструментів (контрабас), співав у хорі, сольно, разом з дружиною (колись і з донькою) – у сімейному ансамблі. Писав музику на віршізнанихпоетів. Але все це – самодіяльність, хоча, мабуть, і досить високого рівня.
Літературна творчість – остання моя муза. І я їй служу віддано – і в якості літератора, і як редактор, а до недавнього часу ще й як член журі літературних конкурсів.

– Добірки віршів, роман «Вінок сонетів», повість «В розводах-плямах вікна електрички…» Ви створили разом з Ольгою Полевіною. Як розподілені ролі в цьому тандемі? Один співавтор моделює сюжет, інший пише, а потім зводите? Чи пишете різні катрени або глави по черзі? Тексти узгоджуєте легко чи в дискусіях?

– Наша з Ольгою Полевіною співтворчість унікальна. Головне – це вміння підлаштувати свій голос під голос співавтора. Це як у хорі чи в ансамблі: коли кожен буде кричати свою партію, то це буде какофонія, а не ансамбль.
Усе почалося із взаємного знайомства з творчістю. Виникло спільне відчуття близькості світосприйняття. Саме про це роман «Вінок сонетів».
Спочатку були вінки сонетів. Це коли на один сонет пишеться чотирнадцять, щоб розвинути тему, яка міститься між сусідніми рядками. Наші вінки – не діалог, а збірка повноцінних закінчених сонетів.
Роман писався в 2013 році. Ольга запропонувала написати спільний прозовий твір. Я погодився, але бачив його у формі новел на кшталт лермонтівського «Героя…». І написав дві частини. Та вийшло, як вийшло… Полевіна почала писати наскрізний сюжет, повороти якого ми обговорювали разом (по телефону), а потім я вплів свої частини. От і вийшла така річ, коли на життєву лінію героїні штрихами накладена життєва лінія героя – саме там, де їхні шляхи перетинаються. Це надало стереоскопічності поглядам чоловіка і жінки, урізноманітнило твір. Роман виграє барвами завдяки віршам, якими пересипаний прозовий текст та які розміщені як додаток у вигляді збірки віршів та вінків сонетів.Чому б і ні, коли і я, і Полевіна добре володіємо віршуванням? І від цього тільки користь…
Новаторство? Можливо. Так в романі, окрім усього, прописаний «інтернетний роман», що аж надто сучасно!
Одне можу сказати: писати вдвох – цікаво, захоплююче. Шквал емоцій переповнює.
До речі, техніка Ольги Полевіної настільки висока, що дописувати чи переписувати майже нічого. Та й мої частини майже не правилися.

– Олександре Дмитровичу, Ви є членом Національної спілки письменників України. Наскільки мені відомо, потрапити туди непросто, приймають не всіх. Чи означає це, що рівень літературної майстерності та читабельності творів спілчан значно вищий, ніж в інших літераторів?


– Авторитет літератора підвищується навіть через наявність спілчанського квитка. Так влаштоване суспільство: щоб тебе формально поважали, ти маєш бути членом, лауреатом тощо. Це як колись по висоті норкової шапки визначали ранг начальника. Не вдаючись до аналізу творчості членів та не-членів Спілки, можу стверджувати, що наявність чи відсутність квитка не є ознакою рівня майстерності.

– Як редактор альманаху «Степ» та літературних сторінок у медіа Ви, очевидно, дуже добре знаєте творчість місцевих поетів, прозаїків, публіцистів. Як з ними співпрацюєте?

– Якщо хтось скаже, що він добре обізнаний з місцевою літературою,той покривить душею. Я читаю те, що автори надсилають до «Степу», конкурсні книжки, рукописи, які треба відредагувати на прохання автора, іноді й інші книжки, які потрапляють до поля зору.
Слід сказати кілька слів стосовно наповнення літсторінок та альманаху «Степ». Так, іде жорсткий відбір матеріалу, редагування та робота з авторами. Не всі погоджуються із зауваженнями, але більшість сприймає це спокійно. Автори розуміють, що в них часто замилене око, не вистачає техніки, аби виправити недолугість. Це глибинна робота, без якої література перетворюється на макулатуру. А ще – величезна робота коректора.
Щодо авторів, чиї твори цікаві: читайте наші літературні сторінки, критикуйте, висловлюйте своє ставлення. Це – спільна робота автора, моя як редактора, Ольги Полевіної як відповідальної за випуск, та коректора Людмили Островерх.
Я люблю наших авторів, бо в кожному знаходжу родзинку, намагаюся підтримати творчий запал і радію їхньому успіхові. І водночас сумую, коли перспективний автор не знайшов свого редактора і випустив у світ недосконалий твір. А надто – із помилками. Це – як фото з необрізаними полями, яке Майстер ніколи не віддасть клієнтові.

– Ми з Вами в цій бесіді часто згадуємо літоб’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного. Гадаю, читачам буде цікаво докладніше дізнатися про діяльність цього творчого осередку та про його членів.

– Покійний Віктор Олексійович Погрібний передав нам, його наступникам, спільноту, яку об’єднує не тільки формально приналежних до літоб’єднання, а й поєднаних духом творчості, організуючим началом цього є друк творів. Ми, як змогли, підхопили цей стяг. Тож ведемо літературні сторінки в ЗМІ, яких за понад три роки уже випущено десь 70, продовжили випуск альманаху «Степ»: випустили 6 номерів, уже готові до друку 7 та 8. І тут представлені на 90 відсотків місцеві автори. Оцінити, яка це велика робота, може тільки той, хто пробував її робити.
Нам можуть закинути, що голова «Степу» Ольга Полевіна та «степівчани» не часті гості на різних масових заходах, майже не беруть участі в «тусовці». Масові заходи перекреслив сovid. Та хіба це головне завдання очільника? До того, як нас усіх примусив сидіти по домівках карантин, ми систематично збиралися двічі на місяць. Тепер працюємо з авторами в телефонному режимі та в мережі Інтернет. А щодо випуску літературної продукції, то нічого не змінилося! Полевіна як комунікувала з усіма, вирішувала фінансові, літературні та оргпитання, так і спілкується і вирішує. Я як сидів днями над редагуванням текстів, так і сиджу, від розмов з авторами телефон червоний. Моя дружина як вичитувала тексти, так і вичитує.
Зрозуміло, живе спілкування важливе. Але ж не можна наражати людей на небезпеку і порушувати умови карантину, хоча й хочеться живого спілкування! І виступити десь, і презентацію провести, і поїхати кудись у пам’ятні місця. Сподіваюся, що карантин не буде вічно.
Ми в «Степу», готуючи до друку твори, послуговуємося принципом, що працюємо на Вічність, на день прийдешній, бо хтось колись буде вивчати стан літератури нашого регіону за виданнями, які виходять нині. Тож і намагаємося, щоб література була якісною.
Аби цього досягти, треба, щоб була об’єктивна, професійна критика. На жаль, нашим академічним літературознавцям не до нас – вони «лупають скалу», побудовану класиками, бо академічна наука не націлена на сьогодення. А критиків серед письменницької спільноти майже немає. Компліментарні статті – це про інше.

– У Вас є книжка прозових мініатюр про те, що бачили, відчували, пережили і попередні покоління, і наші сучасники. Чи не маєте бажання написати щось подібне суто про літературні справи, адже знаєте всі процеси зсередини вже багато років?


– Ні, поки що не хочу. Мої мініатюри про інше. І не я їх замовляю – вони замовляють мене.

–Деякі літератори, особливо формально титуловані,люблять виголошувати пафосні промови про високу місію письменників у плані піднесення української культури на вищий рівень, популяризації у світі нашого мистецького контенту, утвердження високих гуманістичних ідеалів. І от буває, що якийсь текст оголосили таким, що відповідає даним критеріям, дали за нього поважну премію і в рецензіях підтягують автора до класиків. А починаєш читати цей «зразок» – івже на п’ятійсторінціне можеш змусити себе продовжувати. Хочеться почутивід Вас як від різнопланового досвідченого автора: яктреба писати, аби літературний продукт хоча б не викликав обридження в пересічного читача? Ваша позиція, напевне, буде корисною для авторів-початківців.


– Я нікого і нічому не хочу вчити, а надто пафосно промовляти істини, які нав’язли на зубах. Досить з мене педагогіки та предмета «фізика»!
Щодо порад. Треба багато читати, а надто – класиків. Самого себе зробити жорстким цензором, бо не все, що йде на думку, має лягати на папір, не все написане має бути донесеним до читача, але коли сам для себе вирішив, що твій твір відповідає найвищим критеріям, які ти сам собі встановив, сміливо йди вперед! І пиши про те, що тебе цікавить, тобто реалізуй свою нав'язливу ідею.
Слід особливу увагу приділяти культурі слова, розширювати палітру художніх засобів, удосконалювати техніку. Та найперше, з чого треба починати, – «школа». Не маєш змоги навчатися в Літературному інституті – сам собі створи його! Джек Лондон, Ернест Хемінгуей та ще багато хто показали, як вони прийшли в літературу. А ще – не нехтувати розумною критикою, знайти собі хорошого редактора та коректора.

– Експромт:
Закохані? Чи жїм до мовних правил?
Не стулитьдехтонавітькількаречень!
Поезія – то є технічна справа
І плюс талант? Чекаюзаперечень!

Ну як тут не відповісти?!
Так, літери писать – технічна справа.
Та «симпатичним» пишемочорнилом.
«Проявить» суть, у кого є уява,
Кого на крила Слово підхопило.


– Олександре Дмитровичу, дякую за розмову, бажаюздоров’я та наснаги для новихлітературнихздобутків!

– Навзаєм, пані Ніно!
Відповісти на статтю