Новини
Чи бути книгарням видавців?
А. Судин | 16.09.12 8:47:58
Черговий журналістський погляд.Або ж обговорюємо другу «майже сенсацію» професійних зустрічей на форумі видавців.
Новина стосується того, що у рамках Форуму видавців відбулася ділова зустріч учасників форуму, частина з яких є членами Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, і стосувалася вона питання створення видавцями мережі книгарень по Україні.
Відчуваєте? Видавці зібралися, щоб обговорити, чи можна і як можна створити спільними зусиллями мережу книгарень. Мовляв... досить терпіти сваволю, неробство і стан недорозвиненості сучасної книготоргівлі, експансію чужої.
Я не іронізую, лише вставляю емоційний коментар. Але якщо вже починати погляди журналіста, то ліпше таки з найголовнішого враження: вперше на такій зустрічі за багато років проведення форуму видавців вдалося побачити справді живу розмову про діло, про роботу, і, більше того, про об’єднання видавців у тій роботі. Нехай то і не щодо святої ідеї книгопоширення, а щодо грошей, але все ж! Може, я раніше щось пропускав під час виставкових заходів (не всюди ж побуваєш), але в минулі роки кожного разу виходив із залів таких зустрічей із відчуттям відслуханої пустої балачки, недоговореності, недомовленості або й узагалі байдужості попри всі полум’яні чи навпаки полемічно саркастичні виступи учасників чи в бік уряду, чи в бік опонентів.
А тут у мене слово за словом все більше і більше розширювалися очі від того, наскільки та зустріч була справді в межах ділової. Вперше довелося відзначити:
а) справді достатню для прийняття спільних рішень і поширення ідеї присутність видавців, тобто керівників видавництв України, на такому заході, бо раніше вони всі такі зустрічі ігнорували, віддаючи перевагу іншим інтересам (хоча, звичайно, і тут не були всі до одного учасники форуму);
б) професійну зацікавленість розмовою і очевидне «проговорювання» пропонованого документа в голові, і навіть прогнозування потенційної можливості його застосування;
в) сам майже готовий до подальшого опрацювання документ, який може реально перетворитися на угоду (меморандум, як його тут називали);
г) і не стопроцентну «ура-підтримку», або ж навпаки не «стопроцентний негативізм»; тобто захід не був для галочки, а все ж таки виявляв внутрішні коливання «за» і «проти».
Правду кажу. Таке дійство варто було подивитися під час Форуму. На очах мала шанс (і поки що ще має) творитися історія.
Про що мова?
Про спробу об’єднання зусиль видавництв у тому, щоб спільно створити для «своїх» (де реально «свій до свого по своє») мережу книгарень, які б наповнювалися асортиментом тих, хто хоче бути об’єднаним.
Ідея (ініціатором якої, як треба було розуміти, є УАВК на чолі з О. Афоніним, а виконавцем і співініціатором – генеральний директор видавництва «Фоліо» О. Красовицький) досить проста. Спочатку зібрати докупи всіх видавців, які вже на свій страх і ризик затіяли таку (правду кажучи, не надто ринково оправдану в нормальних умовах) справу – заснування і підтримку своїх книгарень, або й мереж книгарень. Адже нині таки справді є в Україні (не дуже багато – називалася цифра до 2%, але є) видавці, які вже створили свої книгарні. Окремі з них запевняють, що мають до 20 таких книгарень.
Відтак пропонувалося об’єднати їх зусилля, створивши, як тут це називали, альянс, і спробувати «взаємопоповнювати» асортимент книжкових мереж товаром учасників альянсу. А вже далі «підтягнути» до нього ті видавництва, які, може, і хотіли б відкрити свої книгарні, однак досі не наважувалися, орієнтуючись на все ті ж складнощі, які є нині в цьому бізнесі (в тому числі й з наповненням полиць асортиментом, адже не всі із видавців здатні свої новостворювані книгарні наповнити тільки власним книжковим асортиментом, або товаром кількох партнерів). Ідеться про те, щоб далі стимулювати появу нових книгарень і лобіювати інтереси видавців у відкритті цих книгарень в обласних і районних центрах України, залучаючи до цього найактивніші місцеві видавництва. Підсумовуючи: мова ішла про спільний меморандум, до якого можуть долучитися ті видавництва, які хочуть створювати «взаємовигідні» книгарні і наповнювати їх «спільним» асортиментом.
Ви б не здивувалися, якби таке почули?
Ну ясно, питань у видавців, які прийшли на такий «зліт», було чимало. Були і досить гаряча підтримка (у пошуку вирішення власних інтересів – і слава Богу, що врешті можна було спостерегти те «незакреслення» ідеї упередженим і категоричним «мені то не підходить»), і скепсис (на зразок, звідки мені взяти такі гроші, щоб відкрити книгарню не меншу як на 50 кв.м.?)
У журналіста і питань, і спостережень не менше.
Якщо дивитися на це зі сторони, тобто оком не учасника, особливо з погляду на проблему сучасних стосунків видавництв і книготоргівлі, то виглядає, що ідея заснування власних книгарень у видавництв виникає на гребені недовіри до здатностей самих книгарень активно щось продавати. (Наразі не на старому «мало книгарень» і аж ніяк не на тому, що цей бізнес «чомусь не розвивається» і «нема ініціативних підприємців», які б хотіли взятися за «таку прибуткову справу»). Так, враження, що саме тому частина видавців береться до відкриття книгарень, хоча для нормальних ринкових умов це часто виглядає на нонсенс. Виробляти книжки і їх продавати у роздріб – це навіть на око, не заглиблюючись у деталі, – різний бізнес. Адже це очевидні стосунки «виробник – посередник». Навіть великі заводи і фабрики із набагато масовішим виробництвом далеко не завжди відкривають свої мережі із продажем тільки свого товару.
Щодо маленького чи навіть середнього видавництва це взагалі немислимо. Оно великий постачальник масової (у середньому «ширпотребної») книги відносно великими як для України тиражами і досить широким асортиментом «Книжковий клуб сімейного дозвілля» та й то не дуже ризикує це робити, хоча інколи мусить.
А тут ціла низка видавничих книгарень, об’єднаних у мережу... які, як видається з огляду на таку ініціативу, самі почувають «нестачу кисню» на ринку (немаленьке видавництво «Фоліо» яке є одним із ініціаторів, теж має кілька власних магазинів), і саме тому теж хотіли б взаємопідтриматися.
Між іншим, а справді, як така потенційно можлива і цікава ініціатива після її реалізаіції відіб’ється на традиційних посередниках? Тобто на таки працюючій роздрібній книготоргівлі. А на гуртовиках?
«Так нема ж в Україні справжніх гуртовиків!» – скаже будь-хто із видавців. – «А роздрібники не вміють працювати! Не смішіть нас! Хто ліпше за нас знає, як працює сучасна роздрібна книготоргівля, і як вона ПОВИННА працювати?!»
І от тут, напевно, варто підійти до найголовнішого в тих журналістських поглядах, які хочеться висловити. Того, від чого мені, сторонньому вболівальнику на цьому зібранні було у певну хвилину найприкріше.
Кілька років тому, коли братів Капранових запросили до Української академії друкарства прочитати лекцію про перспективу відкриття книгарень, вони з ентузіазмом агітували щодо започаткування цього підприємництва, і демонстрували на прикладах перед студентами, як просто, і як вигідно відкрити книгарню. Треба сказати, що дуже професійно будували низку доказів. Але мене на той час вже муляло інше питання. Якщо це все так просто і вигідно, то чому ж відкривається так мало? Чому не буяє цей бізнес? Тільки тому, що книготорговці такі недолугі? Чи нема кваліфікованих для книготоргівлі кадрів? Тільки ж академія друкарства щороку випускає у світ щонайменше 20 фахівців, готових іти до бою в книжковий бізнес. І що вони в ньому бачать? Я сам бував свідком відкриття... і досить скорого закриття книгарень. Розширення і скорочення. Відтак – думав я – бізнес найлегше і самостійно розвивається там, де є в ньому потреба, де є попит, але нема кому задовольнити той попит. Отож чи не проблема тут у відсутності активного покупця книги?
Я задав те питання видавцям. І чекав бодай непрямо згодної відповіді. Однак вони або ж не знали ситуації із читачем, не вивчали її, або продовжували бути «в темі» і агітувати «слабкодухих», або ж справді були переконані, що покупець і читач в Україні є, він не втрачений, і просто треба до нього прийти і дати йому те, що він хоче, але не може дістати (через ту ж таки погану книготоргівлю, якої бракує).
І не міг я тоді сперечатися у тому короткому проміжку розмови навіть при тому, що у бачив на власні очі переконливі факти (на основі досліджень науковців УАД) того, що сучасна молодь у більшості своїй уже втрачена для видавців як потенційний покупець книги. Молодь! Відтак, відраховуючи від неї, значна частина суспільства вже не тягнеться ні до книжки на полиці в домашній бібліотеці, ні до гаманця по гроші, аби поповнити ту бібліотеку. Більше того, навіть зацікавлення дітей книгою пущено цілком на самоплив. Найбільші акції того часу були теж політично забарвлені і найгучніша із них була – прочитай дитині казку, в якій потенційні політики йшли в дитячі садки і перед телекамерами пробували щось читати.
Зрештою, ще щодо дошкільнят і молодших школярів і досі залишаються бодай якісь потуги стимулювання читання (у частини батьків, і у частини вчителів), а щодо старших – ні. А такий стан справ цілком вимиває читання із життя дітей, молоді, а відтак – сучасного покоління як вільне часопроведення.
Цього року вже і президент УАВК О. Афонін під час прес-конференції визначив найважчу проблему сучасного стану книжки в Україні як потребу реанімації читача. І що?
Знову за рибу гроші. Мережа книгарень. І в цьому потрібне об’єднання.
Нема сумніву – потрібне. Але ж проблема читача – поза грошима видавців і книгарень (які звужують їх погляд) і «соціалістичиними планами» формуванням книготоргівлі. Вона не ринкова, хоча частково і залежить від ринку, а ще більше ринок залежить від неї. Хіба не так? Можна знову і знову відкривати книгарні, але вони будуть жити?
Та й загалом на форумі, що б хто мені не казав, мова постійно про гроші, гроші, гроші... Готівкові, безготівкові. Які, якщо так традиційно подумати, справді ніби, якщо є, то тут же забезпечать покупця новою книжковою продукцією. Балачка біля книжок про все, але за тою балачкою – стенди, на яких торгують і торгують. Заздрять про гроші, або нудяться, що мало купують.
Але звідки візьмуться гроші, якщо не буде покупця? І скільки ж буде ще тішити видавців той форум тим, що на якийсь час в короткий термін поповнює готівковий обіг видавництва? І скільки ж ще треба часу, щоб видавці зрозуміли, що форум – це лакмус ринку, який є недорозвиненим? І не в частині слабкого розвитку якихось його ланок, а у слабкому розвитку найголовнішої його частини – споживача! Який на форумі ілюзорний своєю одноденною активністю.
А також скільки часу буде ще діяти на видавців та «універсальна» маркетингова теорія? Яку не можна застосовувати в прямому сенсі до книжкової справи. Бо ж у стимулюванні попиту тут не реклама, і навіть не активні піар-акції головне, а набагато потужніша і триваліша за результатами робота, що побудована на переконуванні, вихованні, врешті пропаганді. І ось де найважливіша потреба об’єднання.
Відкрий хоч по кілька книгарень у кожному районі (як це колись і пропонували Капранови, а тепер хоче запропонувати УАВК), кількість грошей не збільшиться. Попит не зросте, бо його майже нема. Витрати – так! І саме їх бояться ті малі і середні видавництва, бо ж не виживе їх книгарня навіть за умов проговорюваної під час дискусії обіцянки «трирічної окупності» книгарні. На видавничу діяльність катма грошей, а тут виділи невідомо скільки на заснування нового бізнесу і чекай три роки...
Сама наявність книгарні не підвищить попиту на книжку, не розширить його. До речі, хтось колись заглядав, що вважають ходовим книготорговці в книгарнях районних містечок? Хтось їх питав, чому не беруть того чи іншого до реалізації? Чи тільки скрушно хитав головою, що книготорговці просто не вміють і не хочуть рекламувати свою діяльність і книгу? Вони ж то теж «вивчають попит» за результатами збуту.
І ж не буде найближчим часом того попиту, бо не має книжка в Україні значення ні в уряді, ні в законодавчих органах, ні в престижі бізнесменів, ні в умах теперішньої більшості населення України. Ще раз повторю. Одноразова вибуховість форуму не демонструє справжнього попиту, а лише замилює око. Зрештою, якщо ринково дивитися, то і продавати він взагалі не повинен, а повинен контактувати. За тою ж таки маркетинговою теорією виставка є в першу чергу комунікатором (як це там називається) B2B. Бізнес до бізнесу. Виробник до посередника. Іншими словами, якщо вже форум і позиціонується як книжкова виставка на західний регіон (а так воно і є стосовно видавців, які сюди їдуть, бо тоді б не їздили ні до Харкова, ні до Одеси, ні не виставлялися в Києві), то його завдання – формувати книжкові потоки в усі області цього регіону (саме контакти з книготоргівлею!), а не тільки поповнювати бібліотечки львівських студентів підручниками, і батьків і дідусів дитячими книжками для онуків.
Так, присутнє тут і пропагування книжки і читання. Ніхто не заперечить. Але невже ніхто не бачить, що воно одноразове? І всі ті компліменти і самокомпліменти – це тільки для самозаспокоєння і «містечкового» самовдоволення. Масштаби ж потрібні інші!
Цього року мені вдалося побувати на не одному семінарі (бізнес-форумі, чи то майстер-класі), де торочилося про маркетинг і рекламу. І що? Відчуття цілковитої відірваності одного й іншого, в тому числі вчителів і учнів. Навчання рекламувати те, що навіть не відшукується очима на ринку споживання рекламоспоживачем. Йому хоч які наліпки на книжках ліпи, і хоч що пропонуй в додаток, він ходить у інші магазини і заклади. А якщо вже і пропонуй якийсь товар із допомогою реклами і просування, то він мусить бути чимось подібним на кожноденні борщ і вареники, у ліпшому випадку тістечка, бо ж рівень реклами мусить бути нижчим плінтуса. Абсолютно невідповідним до завдань книжки.
Та й сама книжка теж мусить бути... на рівні нижче середнього інтелектуального рівня, звужуючи і звужуючи цільові групи інтелектуально цінної книжки до все менших і менших «тусовок ботанів», нецікавих видавцям, бо на них не заробиш.
Вже не перший рік переконуюся – таки не реклама потрібна нині книзі...
Ясна річ, видавцям видніше. Нехай вони і вивчають ринок головним чином тільки за цифрами збуту (ніде навіть спроби нема вивчити суспільство – навіть бодай із позиції і грошей, але скільки воно здатне в сімейному бюджеті потратити на книжку і чи вдасться вийшовши до нього ту книжку йому продати, або ж із розподілу вільного часу... ).
...Таки правда, на мою журналістську думку, не така вже гостра потреба – організація книгарень. Вони самі з’являться, якщо бізнес буде вигідним. Головне, в чому потрібне об’єднання, – боротьба за місце книжки в суспільстві. Престиж читання, та навіть просто престиж розуму! Адже в споживацькому суспільстві, де керуються маркетинговими порадами, уже не розум є головним, а здатність пристосуватися до умов. «Позитивний спосіб мислення», який полягає у залученні інших у свої заробітки. Відтак не виховувати споживача, а вивчати і пристосовуватися.
У книжковій справі – це, як на мене, згубний шлях. І без того вже у світі маркетологи великих видавництв знизили рівень читання, і мистецьку, інтелектуальну якість бестселерів до мінімуму. Вже виховали собі покупця з невисоким рівнем вимог.
Переконаний – об’єднаність видавців дуже потрібна (у тому числі, можливо, і в спробі організувати спільну мережу книгарень, особливо у протистоянні мережам іноземного походження, які цілеспрямовано впливають на книжкову ідеологію в Україні). Однак усе ж найбільше об’єднаність і видавців між собою, і з книготоргівлею, яка б вона бідна і нещасна і неповоротка, на їх погляд, не була, а також і з бібліотеками, потрібна в найголовнішому – лобіюванні створення програм стимулювання читання і відтак придбання книги. Програм постійніших і масштабніших, ніж бізнесові торговельні виставки в регіонах. Державних програм за участі і за керування
Об’єднання в тиску на державні інституції, на громадськість.
Адже способи виховання суспільства, його переорієнтації відомі, і не такі вже й витратомісткі. Коли доходить до політичних витрат, то тратяться набагато більші гроші, і суспільство дуже швидко переорієнтовується. (Якщо глянути на тих ісламістів, що зараз трощать усе на своєму шляху в ненависті до всього американського, то це що, вони всі такі «свідомі і віруючі»? Очевидно, що це вплив «уряду і партії», всіх попередніх засобів виховання, до яких у певний час тільки сірника піднеси.)
Звичайно, від такого тиску прибутки будуть не за перші три роки. Окупність пропаганди (особливо лінивої, як у нас) набагато довша, ніж реклами. Але вона зате і буде давати плоди набагато довше, аніж «просування» ходового товару, вже «просунутого» за кордоном і не найвищої якості.
Щоправда... от знаю, що всі ці заклики все одно виглядають на майже донкіхотство. І, може, краще було б і помовчати. Навряд чи щось зрушиться після цього з місця.
Однак щороку я бачу першокурсників, які приходять здобувати вищу освіту. Щороку задаю їм подібні питання і бачу, як щороку міняється результат. Наскільки сильним є той вплив байдужості до розуму і духовності в нашому суспільстві... Наші діти ж не винні, що ми такі байдужі!
А от щодо заходу, який відбувся і про який тут довелося розповісти, то, можна сказати, у підсумку вийшло приблизно таке: видавці розійшлися із непевністю. Інколи такий стан називають «і хочеться, і колеться». Так мені видалося. Організатори зустрічі залишилися невдоволеними, але, як на мене надії зовсім не втрачені. Можливо, і буде продовжена та розмова далі, і ми побачимо вітчизняну мережу книгарень. Не тільки «Є», яка наразі діє лише в кількох містах і мережею ще названа бути не може.
Зате у представників роздрібної книготоргівлі, які опинилися на зустрічі у ролі мало не лазутчиків, очевидно засіявся страх. Адже ж можуть видавці своїми ж руками продовжити вибивати з-під них грунт ринкового існування. Натомість виникло питання – а чому видавці так хочуть «відокремитися» і навіть натяком не прагнуть залучити до альянсу. Що ж тоді, їм уже конкурувати «зі своїми»?
Отож закінчилася зустріч не сенсцією, а «майже сенсацією». Бо очевидної згоди учасників так і не відчулося. Вона лише має підстави і назріває.
Ну, якщо можна продовжити думку, то ця ідея виявилася поки що не менш донкіхотською (хоча, ясно із більшою здатністю матеріалізуватися), ніж висловлена вище.
Одна тільки різниця. Як на мене, якщо видавці таки зможуть об’єднатися в цьому (тобто зможуть об’єднано заробляти гроші), то зможуть і в решті. Тоді для них інертність покупця, байдужість держави перестане бути вітряним млином. Будуть готові виховувати і депутатів.
Гадаю, не я один тут уболівальник.