Новини
Поезії відомого творчого подружжя з Чернігова прекрасно перекладені філіппінською мовою
© Елізабет Есгуерра Кастільо (Elizabeth Esguerra Castillo), Філіппіни © З філіппінської переклав Сергій Дзюба, Україна | 22.06.22 12:32:18
Вірші народних поетів України Тетяни і Сергія Дзюби перекладені філіппінською.Цю чудову мову називають ще філіпіно. Це – національна та офіційна (разом з англійською) мова держави Філіппіни. Відноситься до сім’ї австронезійських мов та базується на існуючих місцевих мовах, насамперед тагальській. Нею спілкуються понад 60 мільйонів людей.
Назва цієї чарівної, мальовничої острівної держави у Південно-Східній Азії недаремно перекладається, як «країна семи тисяч можливостей».
Вірші українців переклала відома філіппінська письменниця Елізабет Есгуерра Кастільо (Elizabeth Esguerra Castillo). А Сергій Дзюба переклав її поезії українською мовою. Пропонуємо вашій увазі вірші Сергія та Тетяни Дзюби філіппінською.
Це – наразі 88 переклад творів відомого подружжя з Чернігова мовами народів світу.
Ni Serhij Dziuba
* * *
Sa tanikalang palad ng walang hanggan
Isang batang babae
Ay nagsusuklay ng kanyang buhok
Gamit ang suklay ng buwang marilag
At di nya maaninag ang sariling mukha
Sa isang mamahaling salamin.
Ang kanyang tingin
Ay nakatutok sa kulubot na balat
Ng isang babaeng di nya kilala.
* * *
Sa isang isla
Kasing layo ng mga luha ni Eba
Mahigpit na niyakap
Ng mga nakakabulag na mga puting bato,
Kung saan ang kalawakan
Ay maaaninag
Kung ito'y di tumakbo sa karagatan,
Ang musika ay nakatagpo
Ng isang kanlungan
Kung san ipapanganak ang isang lalake
At isang babae.
* * *
Mabuhay ka ng matagal
At sumulat lamang sandali
Huwag mong sisihin ang Langit
Sa pagkakaroon mo ng mga kasalanan.
* * *
Umiiyak na marilag;
Ang kanyang mga mata-
Ay lumuluha nang maigting
Nabibighani
Ang bahaghari.
* * *
Kayong mga tao,
Sana ay manahimik-
Pagka't di ko marinig ang himig ng dagat.
* * *
Isang napakalumang gitara
Ay nasa isang sulok,
Na parang isang bata.
Salin sa Wikang Filipino ni Elizabeth Esguerra Castillo
***********************************************
Ni Tetiana Dziuba
* * *
Ang araw ay nagpaalam
Sa isang daan ng tren na may pagkagalak,
At ang mga anino ay kasing haba ng daan
Patungo sa isang madilim na lagusan.
Ito ay dinadaanan ng mga kababaihan,
Mga lipas nang Anna Karenina,
Na kinupkop nang magdamag
Upang makinig sa kanilang mga hinaing
Hanggang takipsilim.
* * *
Darating ang katahimikang may dalang kulay ng pag-asa,
Magkakaron ng kapayapaan na kulay ng kaligayahan,
At ang mansanas ay mahuhulog at mahahati sa dalawa;
Ang bawat kalahati ay pagsasaluhan ng mga magkasintahan,
Na hindi alintana ang umiiyak na Eba
Sa likod ng mga sanga
Sinusumpa ang kanyang lahi.
* * *
Ang alat ng panahon na simisiksik
Na parang buhangin ng isang matandang orasan,
Ito ay masusunog, masasaktan, maiirita
At sa huli'y
Magiging dagat,
Kung saan kaaya-ayang umindayog
Sa sayaw ng mga alon ng mga alaala.
Ngunit sa kasamaang palad ay di magtatagal,
Sapagkat ang tao'y naninirahan lamang sa lupa,
At ang karagatan ay asin.
* * *
Ang mga prinsesa ay laging naghahanap ng mga mangmang,
Isang matandang kasabihan.
* * *
Tinawagan ko ang mga numero na
Hindi ko saulo ng mga oras na iyon
Kung walang sasagot ng aking tawag.
At iyon ang sandaling maririnig ko
Ang mga salitang nais ko lamang marinig.
Salin sa Wikang Filipino ni Elizabeth Esguerra Castillo
А тепер – ці ж вірші мовою оригіналу, рідною українською.
Сергій Дзюба
* * *
На сріблястій долоні вічності
маленька дівчинка
розчісує коси
місячним гребінцем
і в примхливому люстерку
не бачить свого обличчя:
Там її погляд
і зморшки
незнайомої
Жінки.
* * *
На острові,
далекому, мов сльози Єви,
стиснутому обіймами
сліпучо-білих скель
так, що можна спіймати
горизонт, якщо він не втікає у море,
знайшла прихисток
музика –
щоб народити
Чоловіка
і Жінку.
* * *
Живіть довго,
пишіть мало
і не звинувачуйте Небо
у гріхах.
* * *
Заплакана красуня:
вії
намистинками сліз
прихилили
веселку.
* * *
Люди,
будь ласка, тихіше, –
не чути моря.
* * *
В кутку гітара,
старенька-старенька,
як дитина,
стоїть важко.
Тетяна Дзюба
* * *
День відступив вокзальним гармидером –
І тіні стали довгими, як колії,
Що ведуть у тупик ночі.
Їх перетинають жінки,
Здрібнілі анни кареніни,
Котрим вибавлення від проблем
Гарантоване лише до ранку.
* * *
І буде тиша кольору надії,
І буде спокій кольору щастя,
І впаде яблуко, розлетівшись надвоє,
Його половинки з’їдять щасливі закохані,
І не помітять за гіллям заплаканої Єви,
Яка прокляла свій давній авітаміноз.
* * *
Час просочується сіллю,
Як пісок із найдавнішого годинника,
Пече, випікає, ятрить.
А потім даленіє, розчиняється, –
І стає морем,
У якому добре гойдатися
На хвилях спогадів.
Шкода тільки – недовго,
Бо люди мешкають на суходолі,
Де море – сіль...
* * *
Королівни завше діставались дурням, –
переконує народна
мудрість.
* * *
Дзвоню по телефонах,
Номери яких знаю напам’ять,
У час, коли ніхто не підніме трубки.
Тоді тільки можна у них почути те,
Що хочеш почути так давно.
А зараз – вірші відомої філіппінської письменниці Елізабет Есгуерра Кастільо (Elizabeth Esguerra Castillo) – в перекладі Сергія Дзюби
Переклади
Елізабет Есгуерра Кастільо
(Elizabeth Esguerra Castillo, Філіппіни)
«Щасливим зовсім не треба маскуватися»
Відома поетеса, прозаїк та художниця з Філіппін, яка отримала багато зарубіжних нагород. Автор книжок «Пори емоцій» (Англія) та «Внутрішні роздуми музи» (США), котрі викликали значний резонанс у Філіппінах і за кордоном, а також співавтор понад ста міжнародних антологій. Її твори вже перекладено 16 мовами. Пані Елізабет – доктор літератури, почесний доктор з латиноамериканської літератури. Лауреат премії імені Мігеля Сервантеса. Переклала філіппінською мовою вірші народних поетів України Тетяни та Сергія Дзюби. Нагороджена Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України за власний творчий доробок та популяризацію української літератури на Філіппінах. Сміливість правди
Чи потрібно приховувати своє справжнє «я»,
Висловлювати претензії або маскуватися?
Чи треба брехати, щоб вас помітили інші?
Погляньте в дзеркало і запитайте себе: чому?..
Невже світ зробив із вас раба, який змирився
З утратою свободи та національної ідентичності?!
Насправді, ті, хто щодня одягає такі маски,
Не знають справжньої любові та чарівного щастя;
Лише женуться за якимось примарним багатством,
Жадібно метушаться, переймаються другорядним;
Однак лише гірко існують – ниці, вбогі духом,
Безнадійно втрачені для себе та світу.
Їхні загублені душі вже навіть не страждають,
Не мріють звільнитися з пекельних ланцюгів
І взагалі не вірять у добро та справедливість…
Авжеж, клоунів посилають розважати натовп,
Проте хіба їх вимушені посмішки – щиросердні
Під товстим шаром того лицемірного гриму?
Смішний комік – у кінострічках, які ми дивимося,
Та в реальному житті його гнітить самотність;
Але, за сміхом та веселощами, ми не бачимо
Його справжнього «я» і прихованого страху…
Так, щасливим зовсім не треба маскуватися,
Адже вони живуть не для себе, а для людей!
Щасливі особистості – відкриті для всього світу,
А тому – справді, вільні та натхненні, як птахи,
Що линуть у високості та прославляють небеса.
Вони не плетуть інтриги, не проклинають нас,
А живуть, як чудове сонечко, що світить і гріє, –
Чесні, чуйні, людяні, зворушливі, дивовижні!
Тінь фантому
Крізь чорну ніч, у беззоряному і блідому місячному сяйві,
Він скрадається й нишкне, мов привид, – нікуди подітися...
Стомлено блукає вулицями, ховаючись від натовпу.
Його похмуре обличчя – геть замасковане,
Бо за цим лицем у шрамах – темне минуле,
Яке продовжує невпинно переслідувати його.
Він уже втратив надію порозумітися зі світом
Надто жорстоких, нерозумних і байдужих істот,
Які ще чомусь називають себе людьми;
В глибині душі у нього – ніжне та проникливе серце,
Однак він, загартований підступними ударами
Невблаганної долі, про це наразі просто забув.
У кожному з нас живе дивовижна тінь фантома!
Адже прагнемо не лише співчуття, вперто виборюємо
Власну нішу в цьому незатишному та суворому світі;
Хочемо, щоб нас обіймали, попри всі наші слабкості…
Чому світ не може просто залишити його в спокої,
Стерти клеймо вигнанця, відмінного від інших;
Надати йому життєвий простір, місце під сонцем,
Щоб міг вільно дихати, мирно та спокійно жити
Й натхненно працювати на благо суспільства,
Відчуваючи свою неповторність та цінність?!
Але, нічого не відбувається, тож наш привид
Лише зацьковано, самотньо озирається навкруги…
Придивіться – він і зараз тут, у темних провулках,
Змучений, нещасний, майже безтілесний, як тінь,
Фантом у людській подобі, який тиняється поруч.
Втім, звісно, легше всього вдавати, що його немає,
Бо навіщо він нам здався, той невдаха і безхатько,
Який вештається зі своїми невидимими кайданами?
Його ж навіть приблудні кошенята не бояться,
Бо він ділиться з ними останнім, просто не може інакше.
Ходить, наче навшпиньках, непомічений, чужий,
Провулками, порожніми для нього, ніби гігантські
Космічні чорні дірки, котрі поглинають енергію;
Неначе прибулець з іншої невідомої галактики…
На що він сподівається? На диво? На чиюсь поміч?
Чи нарешті настане день, який звільнить від лабет?
Чи молиться він Всевишньому, чи просить для себе
Бодай краплиночку щастя та дещицю доброти?!
Кожен із нас прагне, щоб нас сприймали довкола
Такими, якими ми насправді є, чи навіть кращими.
Тому ми вписуємося в безрозмірний натовп,
Мов у посудину будь-якої форми, неначе вода;
Пристосовуємося до незручного, гамірного світу,
Звично виправдовуємося перед ним і живемо собі;
Проростаємо мимоволі травою крізь асфальт
І залишаємося осторонь від незбагненних диваків.
Добре хоч, що ми – занадто сучасні та шляхетні,
Аби, як раніше, тисячоліттями, жбурляти в нього
Камінням…