Новини
Новинка від "Навчальна книга Богдан" до Форуму видавців
Діана Семак | 13.08.16 13:41:52
До Форуму видавців Навчальна книга - Богдан видасть книгу Рея Бредбері "Все літо НАЧЕ НІЧ ОДНА. 100 оповідань. Том другий : у 2-х кн. Книга 2".До книги увійшли 50 відібраних самим автором оповідань. Українською мовою абсолютна більшість з-поміж них друкується вперше. Значний інтерес для любителів фантастики становитимуть передмова Рея Бредбері, у якій він розповідає про причини «появи» того чи іншого твору, а також ґрунтовні примітки та «паспорти» кожного оповідання.
Пропонуємо одне із оповідань збірки — "Дракон", фантастичне оповідання, що вперше перекладене українською мовою.
Фантастичне оповідання «Дракон» («The Dragon») було написане у 1951 р., а вперше опубліковане на сторінках журналу «есквайр» (Esquire) у серпні 1955 р. Також виходило друком у фантастичному журналі «Мéґазін оф фéнтезі енд сáйєнс фікшн» (The Magazine of Fantasy and Science Fiction) у березні 1956 р. друкувалося в авторських збірниках «Medicine for Melancholy» [Медикаменти від меланхолії] (1959), «The Day It Rained Forever» [день, коли постійно дощило] (1959), «R Is for Rocket» [р — означає «ракета»] (1962), «Twice Twenty-two» [двічі по двадцять два] (1966), «Classic Stories 1: From The Golden Apples of the Sun and R is for Rocket» [класичні оповідання 1: від «Сонце — яблука злотаві» до «р — означає “ракета”»] (1990), «The Golden Apples of the Sun and Other Stories» [«Сонце — яблука злотаві» та інші оповідання] (1997),«Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій] (2003) і «A Sound of Thunder and Other Stories» [«Гуркіт грому» та інші оповідання] (2005).
Увійшло у міжавторську антологію «Dragons: The Greatest Stories» [дракони: прекрасні історії] (1997, редактор — Мартін Ґрінберґ).
Українською мовою перекладено вперше.
Дракон
Переклала Олена Кіфенко
Нічний вітерець дмухав невисоку траву на болоті. Нічого більше не рухалося. Роками жодна пташка не з’явилася на тлі безмежної сліпої шкаралупи неба. Колись давно відчуття присутності життя створили кілька камінчиків, що зірвалися і покотилися вниз, у пилюку. Тепер же лише ніч рухалася у душах двох чоловіків, що скоцюбилися біля вогню у глушині. Темрява тихо пульсувала у їхніх жилах, беззвучними поштовхами віддаючись у скроні та кулаки.
Полум’я мерехтливо відблискувало їм на обличчях і стрибало помаранчевими стрічками в очах. Вони прислухалися до ледь відчутного дихання один одного, кліпаючи, мовби ящірки. Врешті, один із них колупнув багаття мечем.
— Перестань, ідіоте, ти нас видаси!
— Байдуже, — відказав другий. — Дракон усе одно відчує нас за милі. Боже милосердний, який собачий холод! От би зараз бути в замку.
— Ми тут смерті, а не сну шукаємо...
— Ну чому? Чому? Дракон ніколи не сунеться в місто!
— Тихіше, дурню! Він пожирає одиноких подорожніх, котрі йдуть з одного селища в інше!
— Хай їх їсть, а ми доберемося додому!
— Чекай... Послухай! Двоє застигли.
Запала тривала пауза, і лише коні нервово посмикували шкурою, ніби чорними оксамитовими тамбуринами, легколегко побрязкуючи срібними стременами.
— Ох... — зітхнув другий. — Це просто земля жахіть. Тут усе може статися. Хтось згасив сонце, запала ніч. А потім, а потім, о Господи, слухай! Цей дракон... кажуть, у нього очі з вогню! Він видихає білий газ. Можна побачити, як той газ горить над темними просторами. Він наповнений сіркою та громом і підпалює траву. Вівці гинуть від паніки та божевілля. Жінки народжують чудовиськ. Драконова лють у труху стирає мури. На світанку його жертви розкидані то тут, то там по схилах. Скільки лицарів, скажи мені, намагалися здолати цього монстра та зазнали краху, так само як його зазнаємо ми?
— Та годі вже!
— Більше, ніж просто годі! Тут, у цій пустці, я навіть не можу сказати, який зараз рік!
— Дев’ятисотий рік від Різдва.
— Ні, ні... — прошепотів інший чоловік, стуливши повіки. — На цих болотах немає Часу, є тільки Вічність. Я відчуваю, що варто мені лишень вискочити на шлях, то місто зникне, люди ще не народяться, усе зміниться, замки знову стануть камінням, з якого були зроблені, постануть ліси, не займані сокирою. Не питай, звідки я це знаю. Це знає болото, воно зі мною говорить. І ось ми тут одні, на землі вогняного дракона, спаси нас, Боже!
— Якщо це страх у очах твоїх, то най заіржавіє твій панцир!
— Який у тому сенс? Дракон вилетить нізвідки, ми не знаємо, де його лігво. Він зникає у тумані, і ми не знаємо, куди він полетить. О так, із нашими обладунками ми поляжемо у достойному вигляді.
Одягаючи срібну броню, інший лицар раптом зупинився й озирнувся.
Вітер розпорошував клепсидровий пісок над темною землею, вкритою ніччю й пусткою, що народжувалася у самому серці болота. Цей новий вітер горів чорними сонцями та здував мільйони спале них осінніх листків з осіннього дерева десь за горизонтом. Цей вітер плавив рельєф, видовжував розм’яклі кістки, ніби вони були зліплені з білого воску, від нього кров закипала і густішала у мозку, перетворюючись на брудну масу. Вітер відносив тисячі душ на сконі, Час змішався й перетікав. Туман народжений імлою, імла народжена пітьмою; це не була земля людей, вона не знала ні років, ні годин, і лише ці двоє застрягли у безликій порожнечі раптового морозу, бурі та білого грому, що наближалися ізза маси скалок, якими розсипалося зелене скло блискавки. Ґрунт розкиснув від шквального дощу, а тоді все завмерло — ні поруху, ні подиху, й чоловіки одиноко вичікували, зберігаючи тепло тіл у зимну погоду.
— Ген... — прошепотів один із подорожніх. — Ох, ген там...
Далеко, за кілька миль від них, нестерпно виючи й ревучи, нісся він — дракон.
Чоловіки мовчки натягнули обладунки і скочили на коней. Північну глушину розкололи страхітливі бризки, а дракон усе наближався й наближався; потоки золотого сяйва періщили над схилом, а тоді хвиля за хвилею накочувалися на темне тіло землі (у далечі це було важко роздивитися), переливалися через пагорб і тонули у долині.
— Давай!
Вони підострожили коней і понеслися до неглибокої улоговини.
— Це ж тут він мчить!
Кольчужними кулачиськами вони схопилися за списи й опустили забрала на кінських шанфронах1.
— Господи!
— О так, звернімося до Нього!
За мить чудовисько облетіло схил. Жахливими бурштиновими очима воно вгризлося у лицарів; їхні обладунки загорілися червоними спалахами й виблисками. Дракон метнувся вперед зі страшним виттям та скреготінням.
— Змилуйся! Змилуйся!
Чоловік устромив потворі під незахищене око списа, він устряв, і воїна рвонуло у повітря. Дракон смикнувся, скинув супротивника на землю і притиснув його. Сунучись далі, чорним плечем відкинув на сотню футів те, що лишилося від коня та вершника, розбивши їх об брилу. Дракон вищав і ревів, весь навколо оповитий полум’ям — рожевим, жовтим, оранжевим, кольору сонця вогнем, і вивергав величезні м’які пасма ядучого диму.
— Ти це бачив? — хтось закричав. — Геть як я тобі й казав!
— Точно! Точно! Лицар у панцирі, матері його ковінька! Ми збилийого!
— Ти зупинишся?
— Я вже колись так робив, та нічого не знайшов. Ненавиджу зупинятися на цьому болоті. Так моторошно стає. У мене чуйка, тут щось є.
— Але ж ми втаранили щось!
— Я достатньо сигналив, та мужик не поворухнувся! Клуб пари розсік імлу.
— Будемо у Стоклі вчасно. Фреде, ще вугілля, га?
Ще один гудок струснув росу із пустельного неба. Нічний поїзд, полум’яний і лютий, пронісся улоговиною, піднявся вгору і зник назавжди на холодному північному обрії, лишаючи по собі чорний дим і пару, що через кілька хвилин розсіялися у заціпенілому повітрі.
1. Прим. Шанфрон — елемент кінського обладунку, що слугує для захисту морди.