Новини
Роман “Вибух у пустелі” благословляє у світ видавництво “Ярославів Вал”.
Ольга Волкова літературний агент Івана Корсака | 08.05.15 13:38:13
У новому романі Івана Корсака “Вибух у пустелі” йдеться про одну зі славетних українських родин.Дід Георгія Кістяківського був професором університету Святого Володимира в Києві, батько там же трудився професором, сам Георгій — професор Гарварду і почесний доктор вельми поважної низки університетів, донька його Віра — професор Массачусетського технологічного інституту...
А ще Георгій був співавтором першої атомної бомби в Манхеттенському проекті, діє¬вим учасником світової політики як радник Президента США, долучався безпосередньо до розробки космічних програм, найновітніших високих технологій. Не забував він і про рідний край, клопотався серед іншого про виділення землі для пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні, допомагав землякам у діаспорі.
XXX
Лорд Червелл ішов цехами і лабораторіями, зірко вдивляючись навкруги та час від часу недбало кидаючи репліки і зауваження. Він ходив з такою впевненістю, наче у Манхеттенському проекті пропрацював чи не з першого дня. Георгій Кістяківський супроводжував лорда як наукового радника англійського прем’єр-міністра Вінстона Черчилля.
Лордові тут, відверто кажучи, не вельми раді, й не тільки тому, що тратився дорогоцінний час на прийоми.
Йдучи цехом, лорд Червелл і Кістяківський спинилися було на дільниці виготовлення баратолу і лорд обачно, делікатно пальчиками взяв невеличкий шматок вибухівки, мов то був шматок розпеченого металу.
Червелл покрутив у руці вибухівку, підніс до обличчя ближче, принюхуючись, а врешті прорік:
— Дарма ви знехтували добрим старим динамітом.
Георгій терпляче, мало не загинаючи на руці пальці, почав перераховувати переваги винайденої ним речовини та аргументувати, чому вибухівка Нобеля тут не підійде.
Видається, то було марною справою, лорд так і поїхав додому, закрививши носа.
— Ну й грець із ним! — тільки й махнув рукою на те генерал Гровс, військовий керівник проекту.
Георгій, звісно, не знав, що там лорд нарозказував Вінстону Черчиллю, як повернувся додому. Тільки через кілька днів Оппенгеймер викликає Кістяківського до себе в кабінет.
— Можу привітати вас... Червелл настукав своєму прем’єру, що баратол зовсім не підходить для вибухових лінз. З того голосу Черчилль бахнув телеграму Рузвельту, що в Лос-Аламосі, мовляв, стали на хибний шлях. І чи не вважає Рузвельт за потрібне особисто втрутитись, аби Кістяківський усе-таки перепросив динаміт.
Для Георгія було загадкою, чому доволі поважний фахівець, уроджений у Німеччині професор Фредерік Ліндеман, що згодом став лордом Червеллем, динаміт захищає так затято — десь симпатії сховані в наукових школах та течіях, чи як?
Оппенгеймер цілком довіряв науковим відчуттям Кістяківського і не мав найменшого наміру “тиснути”.
— Черчилля до лихої мами не пошлеш, — журно відказав Георгій. — Але тут можна вдатися до одної навіть не вельми вигадливої хитрості, яка досі була, проте, безвідмовною.
Георгій мав несхитне переконання: якщо треба відвести відповідальність від якоїсь людини та завалити справу, то належить створити комісію. А в комісію, подумки зважував Георгій, він включить найменш компетентних та тих, що не особливо переймається своєю роботою.
...Народжений комісією правильний папір довго ганяли по¬над океанськими хвилями канцелярські вітри очільників двох держав, доки знайшов собі той папірус, як гадалося, вічную пам’ять і вічний спокій у якійсь шухляді...
XXX
Витанцьовувала над неспокійним океаном азбука Морзе, летіли з Європи на американський континент зашифровані радіограми: веселий перестук ключів радистів, видавалося, мав нести такі ж веселі вісті.
Насправді в донесеннях розвідки таїлася тривога, від якої в обізнаних людей мимоволі холонула спина та стягувалася шкіра на ній. Ті донесення будили підозру, що німець, гнаний млосним страхом поразки, в ядерних дослідах просувається вельми стрімко. Від учених у Лос-Аламосі технічна інформація не таїлась, і вже між собою “биті казанки”, як із властивою бувалому вояці зверхністю обзивав позаочі генерал Леслі Гровс науковців, шепу- перешепу почали тлумачити події за своїм розумінням. Від Гітлера, мовляв, можна невідь-чого чека¬ти, в нього не здригнеться і не затремтить серце віддати наказ скинути атомну бомбу, вірогідно, насамперш на Британію...
При такому житті Кістяківському, навіть якби сонце голоблею якось підперти, однаково бракувало б часу. Тим паче, що далеко не все в нього ладилось.
Георгій сам падав з ніг і чималий колектив його вимордувався, а надто ливарне виробництво. У вибухових лінзах з незнаної притичини стали виникати чомусь невеличкі, але такі загрозливі порожнини. То, може, мав рацію той лорд, Черчиллів посланець, коли радив і наполягав динаміт перепросити? Від президентського папірусу-запиту вони відписалися, посилаючись на думку комісії, але що насправді? Чи не підводить тебе, Георгію, самовпевненість, віра завелика у свої знання та інженерну кмітливість?
Тут заледве потрібну кількість тих лінз до наміченої дати заготувати вони спроможні, а над ним шулікою хижою науковий керівник проекту, Оппенгеймер завис:
— Маєте дати ще один комплект вибухових лінз, аби їх тестово випробувати.
Врешті Георгій, прикинувши, що подвійна кількість їм не до снаги, зважується на відчайдушну затію.
І затію ту він не має права, не може нікому з шестисот душ його колективу при небезпеці такій доручити — тут на волосинці життя, неточний порух — і в твоїх руках неймовірний вибух, рівнозначний вибухові чверті центнера тринітротолуолу...
Георгій робить рентгенівські знімки всіх вибухових лінз і ті, що з найменшим браком, відкладає окремо.
Пізно ввечері, дочекавшись над стихлим плато циганського сонця, місяця повновидого, а точніше — дочекавшись безлюддя в цехах, він бере стоматологічну бормашинку й сам починає свердлити проходи до порожнин, щоб заповнити їх рідкою пастою - вибухівкою.
Досі ніхто у світі не робив такого, не додумувався і не наважувався.
Повискує свердло, він зібраний весь і неймовірно напружений, куди більше, аніж би тим інструментом його мордував невправний та бездушний дантист. Достатньо лише іскри, невеличкої зовсім, такої крихітної. Одна, друга, десята лінза... Боже, яка ще мала донька, то ще підліток, як їй на ноги ставати...
І раптом в очах його змигнуло, підсвідомо, прадавнім інстинктом попереджений, він мимовільно заплющує очі; то була лише мить, така коротка і довга така, яку немислимо пережити...
XXX
Досвіток цей не забудеться нікому й ніколи.
— Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, — іде зворотний відлік часу до вибуху першої на земній кулі атомної бомби, і кожне слово, немов дзвона удар.
Кістяківський відчував, як наростає напруга у тілі, пружніє до болі кожна клітина, певне, як і в кожного тут, а при слові “один” чомусь мимоволі приплющились очі.
Спалах, неймовірний спалах, наче не-одне нове сонце, а сотня їх відразу зійшла над пустелею, той спалах осяяв усе навкруги, осяяв раптово, наче десь з-під землі вирвалося це божевільне світло: над землею стала підніматися велетенська зелена куля — піднімалася все вище і вище до хмар, змінюючи водночас колір спершу до пурпурового, а згодом до помаранчевого.
Ось уже за сліпучою кулею, що стрімко рвалась у вись; потягнувся стовп, який виростав на очах і так само швидко набирав форму гриба. Все довкола: від колючих кактусів до ящірок, ховрашків або змій — зникло, випарувалося в один момент, плавився і так само випаровувався пісок; закипала, наче вода в казанку, нещасна земля, розбризкуючи зусібіч небачені досі шматки розплавленого грунту, що став зеленкуватим склом, яке відсвічувалося і променилося ще якийсь час...
У першу мить після спалаху стояла дивовижна тиша, а тоді докотився грім, сили якого не знала ні ця, ні досі будь-яка інша земля; грім у громи переростав, і їх рокотання прокотилося всією пустелею, дійшло до гір Сьєра- Оскуро, відбилося від них та назад котилося-перекочувалося...
Кістяківського завершення отого монотонно-загрозливого відліку часу “десять, дев’ять, вісім, сім...” застало на даху бункера, він не мав сумнівів — спрацює його пристрій чи ні, вибухне бомба чи трапиться збій. Але такої сили вибуху Георгій Богданович не сподівався. Спалах немов зачарував Кістяківського, гіпнотична дія тримала його незрушним та заціпенілим; тож уже перша ударна хвиля збила його з ніг.
Оговтавшись, Кістяківський підходить до Оппенгеймера:
— Оппі, — поклав він руку на плече Робертові, — ви заборгували мені десять доларів.
Перед випробуванням бомби вони билися об заклад.
Оппенгеймер, усе ще перебуваючи під враженням щойно побаченого та пережитого, процитував рядки зі священної індійської книги “Бхагавад-гіта”:
“Якщо тисячі сонць разом спалахнуть на небі, то стане людина Смертю, загрозою всьому сущому на Землі”.
А відповідальний за технологію вибуху Кеннет Бейнбрідж із сумом докинув:
— Тепер всі ми сучині діти...
Раптом слова ці немов зі сну Кістяківського розбудили, з марення вельми тривкого й глибокого — невже чоловік цей правду сказав?! І справді, що вчинили вони разом, і ти при тому числі — добро віковічне чи зло непростиме до Суду останнього? Ви війни спинили, насамперш супроти прокази нацистської йдучи, не шкодували себе, за дротом колючим трудячись? Чи то вічний ворог Творця вам скаламутив ум і в цій пустелі, а надто в пустелі людській, де й так із ліхтарем вельми довго Діогенові треба блукати, сотворили ви злочин супроти землі та неба — і проклинатимуть тебе по сьоме коліно, і не прийме навіть земля, як Потьомкіна, якого вісім разів хоронили?!
...Між тим, негайно на танках заради безпеки була відряджена експедиція до епіцентру вибуху. Перший танк через радіацію заледве здолав кілометр, наступному танкові, який завбачливо був заекранований пластинами свинцю, вдалося-таки дійти до епіцентру. Всі прилади тут зашкалювали, однак спеціальним маніпулятором вдалося взяти кілька проб ґрунту. Глибина кратера на місці вибуху сягала восьми метрів, а діаметр мав метрів чотириста.
Кожен переживав ті хвилини по-своєму, кого брав жах, а кого подив, декого навіть ...утіха. В Аллісона найпершою думкою, як уже потім пригадуватиме, було: “Слава Богу, ми вціліли! Попередні розрахунки виявилися хибними, і атмосфера Землі не загорілася”.
Навіть через багато десятиліть будуть згадувати слова, сказані Георгієм Кістяківським того дня за вечерею, серед цілковитої та гнітючої мовчанки:
— Я певен, що перед кінцем світу, в останню мілісекунду існування Землі, остання людина побачить те саме, що сьогодні побачили ми...
XXX
Телефонний дзвінок із Вашингтона у Гарвардський університет Кістяківському був лаконічний: просимо прибути на ось таку годину. Навіть тепер, після відставки, подібні дзвінки не були рідкістю.
Закінчилася президентська каденція Ейзенхауера, і вся його команда, як водиться, написала прохання про відставку. Георгій Богданович зберігає листа.
“Дорогий Георгію,
Я затверджую, оскільки зобов’язаний, Вашу заяву про відставку як мого радника з науки і техніки, подану 20 січня 1961 р. Роблю це з великим жалем, бо наша плідна співпраця мала для мене особливе значення. Ви трудилися не лише з великою професійною винятковістю, а й із духом конструктивної корисності та видатного державного присвячення.
За патріотичну службу для країни і Вашу незмінну допомогу мені я безмежно вдячний. Особливо ціную Вашу пропозицію бути корисним мені в майбутньому.
Оскільки Ви повертаєтеся до викладацької та наукової діяльності, до якої, я знаю, ви так глибоко прагнули, прийміть мої найкращі побажання плідної і продуктивної праці з користю як для себе, так і для нашої країни, як було в період, який щойно закінчився. Зі свого боку, я продовжуватиму наші починання за підтримки колег з наукового консультативного комітету і його груп, щоб працювати разом на благо нації.
З теплими побажаннями
як завжди,
ДуайтД. Ейзенхауер”