Про «співців Козерога», або як «Моргне бджолі будяк-невдаха» (дещо про вади поетичного перекладу)

Критика, рецензії

Про «співців Козерога», або як «Моргне бджолі будяк-невдаха» (дещо про вади поетичного перекладу)

29.06.21 12:23:34

Сліпий не побачить, так дотулить

Вислів моєї покійної бабусі


Навіщо братися за поетичний переклад? Які підводні камені підстерігають при спробі поетичного перекладу? Як досягти майстерності в цій справі, аби й суть образів зберегти, не спотворити текст, та ще й поетично все оформити?
На ці та інші питання, які виникнуть при розгляді конкретних прикладів, постараємося знайти відповідь.
Розіб'ємо матеріал на дві частини. У першій розглянемо суть типових помилок, аби в подальшому було легшее орієнтуватися в матеріалі. У другій – конкретні помилки з конкретної книжки.

На перше питання відповісти нібито й не складно. Читач, який володіє (або не володіє) мовою оригіналу, яка відмінна від його рідної, хоче «привласнити» собі твір, який сподобався. Прочитав вірш або його переклад з мови, якою не володієш, – захотілося вивчити напам’ять, але й цього виявилося замало: закортіло передати його рідною мовою. Або робиш це на спір (навіть самого з собою, мовляв, а чи зможу?), або з меркантильних міркувань. Про професійних перекладачів говорити не будемо: це їхній заробіток.
Так от, перед очима звичайного читача чи того, хто ще й трішки віршує, текст, який сподобався, та ще й тією мовою, на якій розумієшся чи яку знаєш досить пристойно. Тож – уперед! І робота закипіла! Сяк-так розібрався зі змістом, а надто у вірші, який не складний стилістично, де небагато образів, який написаний просто, куди автор уклав не надто багато філософії. Якщо це споріднені мови, то взагалі завдання видається дуже простим. Тепер головне для перекладача-дилетанта – якнайточніше перекласти той чи інший рядок. Вдалося – і майже без перекладу! Тепер треба перекласти наступний рядок з римою, а він так просто не перекладається! Що робити? Змінювати попередній? Жалко! Підемо простішим шляхом: придумаємо щось, аби в риму. («…що груші ростуть на вербі» – «что груши растут на столбе», переклад В.Корнійця). Зміст спотворився до невпізнанності? Сталий вираз, який українською означає дурість, у перекладі сам став нісенітницею. Та горе-перекладача це не засмучує: а чи хто додивиться?
А якщо це твір класика, визнаного майстра слова?..
Покійна матір розповідала реальну історію із довоєнного дитячого життя в забитому селі. Радіо немає, кіно – коли приїде кінопередвижка. А співати хочеться, та ще й десь почутих сучасних пісень. В одній з них були рядки: «Как дралися мы с поляком / от заката до рассвета». Мати не дочула перші слова, тож придумала своє: «Кандралисты мы с поляком…»! Оскільки вона верховодила дітворою, усі хором співали про «кадралістів». А якщо хтось питав, що це таке, у відповідь звучало: «Ти що – тупий, нічого не розуміш?». І той, визнавши, що краще помовчати і не проявляти свою «тупість», горланив разом з усіма те, чому його навчили.
Маленькій дитині – без Інтернету, без довідників, без засобів зв'язку, без кваліфікованої допомоги – можна таке пробачити. А дипломованому філологові чи журналістові – за його «викрутаси»?..
Тож першу халепу, у яку обов'язково вскочить горе-перекладач, умовно назвемо «кандралісти».
Для «закріплення пройденого матеріалу» наведемо приклад:
Арсеній Тарковський:

Отстроится город, но сердцу не надо
Ни нового дома, ни нового сада…

Переклад Світлани Орел:

Відновиться місто, та серце не хоче
Ні нового дому, ні запахів ночі…

Побіжно зауважимо, що відтінок емоції, закладений у словах «не надо» в оригіналі й «не хоче» в перекладі, різний, тож констатуємо, що акценти зміщені, а це впливає на емоційну складову оригіналу й перекладу.
Зупинимося на «запахах ночі». А куди поділося авторське «ні нового саду», як один з образів з переліку втрат? Відповідь очевидна: потрібна була рима до «не хоче»! Як то кажуть, коментарі зайві…
Друга проблема – це коли автор не розібрався з суттю образів і придумав щось своє, чим докорінно спотворив авторський задум.
Приклад. Арсеній Тарковський:

А все-таки жалко, что юность моя
Меня заманила в чужие края,
Что мать на перроне глаза вытирала,
Что этого я не увижу вокзала,
Что ветер зеленым флажком поиграл,
Что города нет и разрушен вокзал.

Переклад Світлани Орел:

А все-таки жаль, що юнацькі роки
Мене повели на чужинські шляхи.
Що мама в розлуці сльозу витирала,
Що рідного я не побачу вокзалу,
Що гілкою вітер востаннє махав,
Що міста нема і розтанув вокзал.

Автор перекладу не розібралася, про що йдеться.
Віш написагний у 1947 році, коли Тарковський, уже інвалід, відвідав тодішній Кіровоград (нині – Кропивницький). Матері на той час уже не було – вона померла ще 1944 року. Та в автора в спогадах спливла картина прощання, коли в 1923 році він у юнацькому віці покидав рідні краї. У автора мати на пероні витирала очі, тобто втирала сльозу, а в перекладі – у розлуці. Тож у перекладі «розлука» розрушує образ конкретного прощання саме на пероні того, з юності вокзалу (а не «рідного»!). А далі в перекладі йде глупство: в оригіналі вітер грається (бо йому усі ці прощання ні до чого) зеленим прапорцем, який у ті часи слугував сигналом на залізниці, а в перекладі… вітер ціленаправлено та ще й «востаннє» махав гілкою!
Але це ще не все. В автора «разрушен вокзал», а в перекладі він «розтанув». 1947 року Тарковський застав саме зруйнований війною вокзал, який був відбудуваний лише в 1950-ті. Тобто він ніде і ніяк не «розтанув».
А тепер щодо збереження поетичних образів оригіналу. Приклад із того ж вірша Тарковського в тому ж перекладі С.Орел.
Оригінал:

И если мне комнаты матери жалко
С горящей спиртовкой и пармской фиалкой…

Переклад:

Кімнату жаль мамину, вогника скалки
І ледве вловимий в ній запах фіалки…

В оригіналі мова про дитячі спогади автора, пов'язані з матір'ю, тож вид спиртівки, яка горить (для нагрівання плойки чи для приготування кофе тощо) та запах «пармської фіалки» (витончених парфюмів, популярних в елітарному середовищі, до якого належала мати поета, бо мала всі ці атрибути елітарності та ще й окрему (!) кімнату в будинку, розташованому в центрі міста, має неабияке значення!). У перекладі йдеться про якісь «вогника скалки» та просто про запах фіалки, який перекладач наділила якістю «ледве вловимий», про що мови в авторському тексті немає.
Оце і є те, що можна назвати спотворенням образів до невпізнанності. Назвімо його «пармською фіалкою».
Щодо поетичності рядка. Рядок «Кімнату жаль мамину, вогника скалки…» – взірець недолугої стилістики перекладача. Недоречні інверсії, придумані «скалки» для рими з «фіалки»… І де ж тут поезія?.. Назвімо такий ґанж «вогника скалки».
Аби не втомлювати читача, підсумуємо сказане. То що ж потрібно для якісного преекладу, як досягти майстерності в цій нелегкій справі?
Перше – глибоко розібратися в змістові, якщо треба, підняти історію написання твору, з'ясувати біографічні відомості про автора.
Друге – визначити знакові образи, які мають бути збереженими.
Третє – зберегти ритм оригіналу.
Четверте – зберегти авторську стилістику (за можливістю).
П'яте – не прив'язуватися до рими, а надто – до вдалого рядка. Шукати відповідники, синоніми.
Шосте – не забувати про поетичність викладу, про легкість виразу, про доступність викладеного матерілу («суть формована, а форма суттєва»).

А тепер перейдімо до другої частини – до розгляду прикладів недолугих перекладів з книжки «Арсен Тарковський. «Бенкет джмеля»». Поезії, переклад з російської Світлани Орел, Кропивницький, «Імекс-ЛТД», 2020.
Стор. 23.
Оригінал:

Я не знаю, кто я и откуда,
Где зачат – в аду или в раю,
Знаю только, что за это чудо
Я своё бессмертье отдаю.

Переклад:

Я не знаю, хто, чому і звідки,
Де з’явився – в пеклі чи в раю,
Знаю лиш, що за пелюстки квітки
Я своє безсмертя віддаю.

Звідки взялися ці «чому», «з’явився», а надто – «пелюстки квітки»? До того ж із орфоепічною помилкою (за нормами лексики пелюсткИ, а не пелЮстки).
«Кандралисти»!..

Там же.
Оригінал:

Ничего не помнит об отчизне,
Лепестки вселенной вороша,
Пятая координата жизни –
Самосознающая душа.

Переклад:

Все лишилось на поталу міту,
Всесвіт пелюстками не втіша
Ще одна координата світу –
Самоусвідомлена душа.

Лексично в перекладі все перекручено, от і вийшла нісенітниця. У Тарковського все виважене: душа, п’ята координата всесвіту, нічого не пам’ятає про вітчизну. Чи з перекладу це слідує? За перекладачем душа не втішає всесвіт! А перший рядок – відверта нісенітниця про те, що «все лишилось на поталу міту» (міфу), – зовсім випав з контексту.
Оце є і «пармська фіалка», і «вогника скалки» разом!
Про що ця відверта маячня, викладена в перших рядках перекладу? Хіба це Тарковський? І як читати це його дочці, онукам-правнукам? «П’ята» – це не «ще одна» координата світу. Мається на увазі, що тримірний (за Евклідом) світ доповнює координата Часу. Але поет доповнює цей вимір ще й душею, яка може пізнавати цей світ.

Вірш «Суббота, 21 июня», стор. 25.
Оригінал:

Пусть роют щели хоть до воскресенья…

Переклад:

Окопи хай копають у неділю…

Автор у вірші передає атмосферу останнього передвоєнного дня. «Щілини» и «окопи» – фортифікаційні споруди різного призначення: перші – для укриття особового складу або цивільного населення, другі – для ведення бою. Рити щілини до неділі – готуватися до війни, у тому числі й цивільному населенню, заздалегідь; рити окопи у неділю – відверта нісенітниця.

Там же. Оригінал:

Мне вон тому сказать необходимо:
«Иди сюда, и смерть промчится мимо».

Переклад:

Сказать он тому – упіймати мить –
Іди сюди, і залишишся жить.

Що це за «мить», яку ще й упіймати треба? Смерть, яка промчить мимо, і «залишишся жити» – різні образи з різними відтінками. Де тут поезія? Орфоепічна помилки: «тОму» (за нормами – томУ). Порушений ритм («чоловічі» закінчення замість «жіночих»).

Там же. Оригінал:

Я знаю час, когда начнут войну,
Кто выживает, а кто умрёт в плену.

Переклад:

Переді мною все, як на долоні –
Хто виживе, а хто помре в полоні.

У першому рядку викривлена суть (а все задля рими «долоні – полоні» у другому рядку, який не потребував перекладу). Порушений ритм («жіночі» закінчення замість «чоловічих»). Після «долоні» має стояти кома, аби виділити порівняльний зворот «як на долоні».

Там же. Оригінал:

Что до врага, то всё известно мне,
Как ни одной разведке на войне.

Переклад:

Про ворога відомо все мені,
Як жодній розвідгрупі на війні.

«Розвідка» і «розвідгрупа» – далеко не те ж саме!

Там же. Оригінал:

Я говорю – не слушают, не слышат,
Несут цветы, субботним ветром дышат.

Переклад:

Я всім кажу. Не слухають, не чують.
І квіти рвуть. І випускний святкують.

«Говорю» і «всім кажу» – не те ж саме. Останній рядок за вуха притягнутий задля рими «не чують – святкують». І образ випускного балу – аж надто велика натяжка для передачі атмосфери останнього передвоєнного дня.
Зрозуміло, напряму останній рядок не перекладеш, але ж можна спробувати інакше, принісши в жертву щось другорядне, але не спотворивши до невпізнання авторський текст. Наприклад, так:

Я говорю – не слухають. І квіти
несуть, вдихаючи суботній вітер.

«Дума». Стор. 37. Оригінал:

И если в дерево впивается пила,
И око Божие затравленного зверя,
Как мутная вода, подёргивает мгла,
И мается дитя, своим врачам не веря…

Переклад:

Коли у дерево заходить леза сталь,
Й зіниця завмира приреченого звіра,
Як темінь хвилею накриє даль,
І біль пекельний покидає віра…

Коментувати нісенітницю немає потреби… Та, не втримавшись, у черговий раз додамо варіант перекладу:

Коли у дерево впивається пила,
І око Боже у приреченого звіра,
Мов каламуттю, вже оповиває мла,
І мається дитя, і лікарям не вірить...

Там же, стор. 39. Оригінал:

Когда была война, поистине как ночь
Была моя душа.
Но – жертва всех сражений –
Как зверь, ощерившись, –
пошла добру помочь
Душа, глотая смерть, –
мой беззащитный гений.

Переклад:

Коли ішла війна, насправді – ніби ніч
Була моя душа.
Та жертва всіх змагань –
Мов звір, ощирившись, –
зло гнала пріч
Душа моя –
беззахисна, мов лань.

«Сражений» та «змагань» – не те ж саме, а «геній» та «лань» – як то кажуть, зовсім з «іншої опери»
Як тут утриматися і не показати, що можна й такі складні рядки нормально перекласти?

Коли ішла війна, немовби ніч, була
Моя душа,
як жертва бойовищ упорних,
Мов звір, ощирившись,
добру на поміч йшла
Душа, ковтнувши смерть, –
мій геній безборонний.

Стор. 41. Оригінал:

Но вспыхивать, но петь, но отвечать
На ложь ребёнка молнией библейской…
Пусть копошится этот хлам житейский!

Переклад:

Але спалахувать, співать, відповідать
На вигадку дитини словом Божим…
Цим і сміття життєйське переможем.

«Біблійська блискавка» – це далеко не «слово Боже». А от останній рядок – повна дурниця.

«Степ». Стор. 45. Оригінал:

Дохнёт репейника ресница,
Сверкнёт кузнечика седло,
Как радугу, степная птица
Расчешет сонное крыло.

Переклад:

Моргне бджолі будяк-невдаха,
Десь блисне коника сідло
І вітерець нічного птаха
Розчеше приспане крило.

Що це: маячня чи «вершина» перекладацької майстерності!.. За такі виверти в школі більше, ніж «одиницю», не поставили б.
Вірші з дитячого зошита». Стор. 57. Оригінал:

Значит, шёл я по верной дороге,
По кремнистой дороге поэта
И неправда, что Пан козлоногий
До меня ещё сгинул со света.

Босиком, но в будёновском шлеме,
Бедный мальчик в священном дурмане,
Верен той же аттической теме,
Я блуждал без копейки в кармане.

Переклад:

Тож я знаю – моя це дорога –
Кам’яниста дорога поета.
І брехня, що співців Козерога
Вже давно позбулася планета.

Босий, в гострім шоломі без зірки,
Бідний хлопчик в священнім дурмані,
Вірний Аттиці, та без копійки,
Я блукав у міфічнім тумані.

Залишимо на совісті перекладача «зірку», «міфічний туман», але «Пана козлоногого» не віддамо на поталу! Та спочатку розберемося, з тим, до чого не дійшли руки перекладача, – з «Паном козлоногим». І що то за «Пан», та ще й «козлоногий»?

Звернімося до Вікіпедії.

Пан (грец. Πάνας) – грецький бог лісів, мисливців та пастухів, син Гермеса (або Зевса) і німфи Дріопи (або Каллісто). На честь Пана названий один із супутників Сатурна та Флейта Пана.

Міф про Пана

За однією з міфічних версій, Пана народила Одіссеєва дружина Пенелопа від Гермеса або від усіх своїх женихів (народна етимологія пов'язує ім'я Пана з грецьким займенником pan – усе, pantes – усі). Бог лісів, отар, пастухів, пізніше – покровитель усієї природи (у давньому Римі культ Пана злився з культом італійських божеств Фавна й Інуя). Народився Пан у горах Аркадії напівлюдиною-напівцапом – з цапиними ногами, рогами та бородою. Його культ у післягомерівський період поширився по цілій Греції.
Гермес забрав цапоногого хлопця на Олімп, де він веселив своїм виглядом богів. Олімпійське життя не сподобалося Панові, і він повернувся на землю, де міг стрибати по горах та бавитися з білими отарами. Він мав лагідну, веселу вдачу, грав на сопілці (Флейта Пана). Навколо нього танцювали німфи й сатири. Коли хтось порушував його спокій, Пан дуже гнівався і наганяв на людей неймовірний страх (звідси – паніка, панічний тощо).
В Афінах Панові почали віддавати божественну шану одразу після Марафонської битви; афіняни вважали, що здобули перемогу під Марафоном завдяки Панові, який змусив персів тікати. В подяку вони збудували йому святиню на північному схилі Акрополя. Давні греки вірили, що Пан своїм криком може примусити тікати навіть воїнів. Тому в багатьох районах Греції його шанували як помічника в бою. У жертву Панові приносили корів, цапів, ягнят. Пізніше жертви складали Панові й Діонісові разом.
У Пана була закохана Селена, вона любила слухати його гру на сиринзі. Із переказом про те, що Пан – винахідник сопілки, пов'язана оповідь про його кохання до німфи Сірінги. Він переслідував її доти, поки вона, втікаючи від нього, не сховалася в річці Ладоні (в Аркадії), де перетворилася на очерет, з якого Пан вирізав сопілку. (варіант: Пан вирізав кілька очеретин, зробив із них сім дудок різної довжини і з'єднав їх докупи в один ряд. Так виникла улюблена пастуша дудка, названа сирингою.) Вважалося, що Пан володів даром провіщання і навчив цього мистецтва самого Аполлона. З розвитком загальногрецької міфології Пан з місцевого божества перетворюється на одного із супутників Діоніса. Головні святилища Пана були в Аркадії, Тройзені, Оропі.
В елліністичну епоху змінилось уявлення про Пана. Філософи на підставі помилкової етимології тлумачили ім'я Пана як «всесвіт» і вбачали в ньому якесь божество, розлите в усій природі, творця і володаря всього сущого. Пану були присвячені дуб і сосна. Античні зображення Пана дійшли до наших часів на вазах, монетах і гермах. Добре відома мармурова група, яка тепер зберігається в музеї у Флоренції. На ній зображено Пана, який навчає дівчину грати на флейті.
Із Паном пов'язаний вислів «помер Великий Пан», узятий з оповідання Плутарха. Письменник розповідає, що під час владарювання Тіберія (14 – 32 роки н. е.) Таммуз, керманич корабля, що плив з Пелопоннесу до Італії, почув вигук: «Помер Великий Пан». Цей факт тлумачили по-різному. Християнські богослови пояснювали розповідь Плутарха, як повідомлення про смерть Христа. Таке тлумачення знаходимо в художній літературі (Ф.Рабле — «Гаргантюа і Пантагрюель»; І.Тургенєв — вірш «Німфи»).
У Середньовіччі Пана вважали злим духом, а його постать стала зразком для перших відомих зображень чорта. Міф про Пана знайшов відображення у творах Рафаеля, А.Карраччі, П.П. Рубенса, М.Врубеля, П.Пікассо й інших художників.

Не будемо гадати, в якій іпостасі Пана мав на увазі Тарковський, та писав він тільки не про «співців Козерога» (одного зі знаків зодіаку чи сузір'їв). Такий переклад і є апофеозом маячні!

Мабуть, треба зупинитися, бо так можна всю книжку процитувати – там ще й не такі «перли» зустрінуться, але їх занадто багато.
Насамкінець – щодо цитованої книжки. Задамо питання: що це таке? Пародія на Тарковського? Та чи він на це заслуговує?
Чи це дилетантські витівки недолугого початківця? Недолугого – так, а щодо початківця… Автор – дипломований журналіст з великим стажем роботи за фахом.
Бажання прославити своє ім’я в новій царині? Мабуть. Та все ж треба критично підходити до написаного. Невже, перш ніж друкувати, ці тексти не можна було показати фахівцеві?
А куди дивилися ті, чиїм коштом видана книжка. Цитуємо: «Видано в рамках програми розвитку культури та туризму міської ради міста Кропивницького». Ось таким вийшов «розвиток культури…».
Зрозуміло, що не перед усіма відчиняться двері сановних кабінетів, але ж треба і одним, і другим межі дотримуватися!
Вірогідно, що книжка писалася і видавалася з прицілом на отримання міської премії імені Арсенія Тарковського. На превеликий жаль, мабуть, вона її таки отримає, бо, діючи послідовно, оті, хто дав гроші на книжку, дадуть і премію. І це слугуватиме ляпасом усім, хто пристойно віршує й перекладає. А що їм до того – тим, хто при владі, хто розпоряджається державними коштами?..


Відповісти на статтю