Критика, рецензії > Художня література
Про французьку критику роману Ганни Герман... або Рецензія рецензію рецензією поганяє
А. Судин | 25.11.14 21:51:03
Реалії інтернет-публікацій.Днями на поштову електронну скриньку «Книгобачення» прийшов лист, підписаний як нібито Ганною Герман. (Пишу «як нібито», бо ж це інтернет, чудеса різні можливі, тут живуть дуже різні міфічні істоти, ще й не з такими іменами і прізвищами).
Лист містив у собі тільки копію перекладу (із посиланнями на французьке джерело) статті, розміщеної на тому французькому сайті (легко доступитися). Без прохань розмістити цю інформацію на «Книгобаченні», без жодних натяків, окрім того, що йшлося про рецензію на книжку Ганни Герман, про яку як нібито відізвалися із великим захватом «у Франції». Лист бо називався «Фанцузька преса про...»
Як редактор сайту замислився – можна спробувати подати, це ж про книжку. Wt «бачення... книжки», а сайт про це ж... До того ж мова йде не про авторку, а про її книжку (нехай і хвалять якось так підозріло). Я ж сам відстоюю обов’язковість відділення особи автора від ним написаного. Хай би яка у нього була біографія – книжка кращий виразник його «справжності», а не публічного вияву. Зрештою, книжка ж, може, і справді якась гарна. Хай читачі розбираються. Мені що?
Але.
По-перше, стримав типово журналістсько-редакторський рефлекс, який американці висловлюють жартом «Якщо твоя мама каже тобі, що тебе любить, -- перевір це.» По-друге, -- я сам книжки не читав, а отже якось мушу дізнатися, хоча б, наскільки авторитетним є джерело, на яке так точно посилаються у листі (і чи не варто було б купити і почитати книжку, та й написати про неї самому, аніж «передруковувати» чужі тексти? Про роман її чоловіка, тобто Сергія Германа, уже ж писав!) По-третє, чи не буду я мати проблем із авторським правом, якщо зроблю простий «перепост»? І... врешті, по-четверте – особисте (можливо, трішки нетипове для «обох сторін», тобто її неприхильників і прихильників як політика) ставлення до особи Г. Герман.
Відтак, якщо коротко описати результат доступних мені перевірок, я зрозумів, що цитований сайт очевидно (аж НАДТО очевидно проросійський і антиукраїнський – «фашиствующій рєжим», «насільствєнний майдан», «Крим – провінція Росії», описи безсильної і занапащеної без Путіна України тощо. Тому ніхто не помилиться, якщо передбачить, які інші ресурси у першу чергу «перепощують» інформацію з цього «французького» інтернет-ресурсу, який називають у листі «французькою пресою». Нібито і правда, а нібито і... чисто по-ганногерманівськи у Верховній Раді. Хіба ж не «преса»? Хай перший кине у мене каменем той, хто скаже, що не преса. Щонайменше, це ж «ЗМІ»! Нехай навіть у одиничному варіанті (або ж і подвоєному з перепостом на ішому ресурсі).
Відтак довіру до інформації я втратив одразу. Якщо там публікують таке, то що там робить інформація про роман Ганни Герман? Про роман, у якому, як там говориться, ідеться про Західну Україну. Як ця рецензія опинилася там? Французькі шанувальники опублікували, прочитавши роман у Франції?
Можна собі уявити, але не буду поспішати і, мабуть таки, якщо він продається, то куплю і почитаю.
Отож зрозуміло, що тут про критику згаданого роману мова йти не може, оскільки літературний твір таки обговорювати «чужими словами» буде мені складно, а й переопубліковувати поки що не буду. Навіть якщо б це завдяки публікації дало додаткові відвідування моєму сайту (у цьому не сумніваюся, бо перепост «Книгобачення», я певен, з’явився б одразу на інших «відповідних» сайтах, про це постаралися б).
Так само, як і не буду (поки не прочитаю) повторювати ні назви роману (все одно хто хоче той дізнається, але я не його рекламіст), ні сайту, де про нього опубліковано «думку французької преси» (аби не збільшувати відвідуваності неприємного мені особисто ресурсу).
Але додаткові штрихи до «критики» додати таки мушу (сказав «а», мушу казати «б»), бо стосуються вони якраз отого четвертого. Оцінки не стільки твору, скільки автора.
Повторюся – я проти того, щоб політичні погляди автора розглядати раніше, ніж сам твір. Якщо він сам, звичайно, не випливає із політичних поглядів і не виглядає не стільки на твір художньої літератури, скільки елемент політтехнології (у чому я свого часу запідозрив, і тепер мені здається, що небезпідставно, роман Сергія Германа).
Спочатку про інше, значною мірою дотичне до тої нашої і радянської, і пострадянської національної літератури, а заодно і журналістики. По-перше, щодо її якоїсь перманентної «ідеологічної» заангажованості, а по-друге, прагнення до максимальної відповідності цій заангажованості саме в творчості.
Наприклад, для більшості мешканців Галичини (гадаю, що не помилюся) ставлення до Г. Герман досить таки однозначне, вони не схильні були б читати її романи, а тим більше хвалити. Але для мене це не зовсім так.
Коли дивлюся її інтерв’ю, у яких вона так старанно зберігає той галицький «акцент», то вічно зупиняюся перед питанням... Або я помиляюся, або ця жінка не до кінця усвідомлює, як виглядає. А якщо усвідомлює і продовжує, то... що її до того спонукає? Невже така справжня відданість «ідеологічно романтичній» вірі у силу, якій служить?
Неоднозначність для мене і в тому, що до порівняння з нею є чимало одіозних фігур минулого, яких оцінювали якраз так: або зі злісною ненавистю (чи й праведним гнівом), або із прославлянням героїзму (чув, як казала одна відома особа з телеекрана «Я так захоплююся мужністю цієї жінки!», маючи на увазі саме Г. Герман»), або ж із великим здивуванням, якщо не жалістю («Із талантом і ось на маєш, кому і чому служить»). Фігури, які легко згадати у історії Західної України, -- наприклад, Василь Бобинський, Ярослав Галан, та й не тільки Західної... Скільки таких фігур у нашій літературі? Талановитих письменників і журналістів, відданих «вірі»... Я гадаю, щось подібне відчувають росіяни, коли згадують, наприклад, свого геніального поета В. Маяковського.
От що про них думати? Як трактувати їхні дії, твори і затятість у захисті ідеології?
Урешті решт, коли дивлюся на Г. Герман, то думаю в переважній більшості таке. Очевидно журналістка, що стала під прапор політичної сили, тепер вимушена бути тільки з нею і саму себе переконувати, що робить правильно. Можливо, вже й не гроші відіграють роль, а «зграйність», до якої долучилася «всім єством», аж до віри в те, що воює за «правоє дєло»... (Я наївний?)
Звідси і ота вимученість вибудуваних начебто логічно і переконливо у своїй взаємозалежності аргументів, але наскрізь фальшивих. Усім очевидно фальшивих (навіть друзям по партії), але їй, начебто, ні. З одного боку, відчувається літературно-журналістський розум, що вміє укладати аргументи, а з іншого – цілковита нещирість і «вкрадливість», за якою неясно що стоїть. Демонстрація своїм «Ось, яка я вірна»? Чи демонстрація протилежному табору «Ви ж бачите, що я брешу не за своєю волею»?
Чи це таки справжня щирість? І віра в те, що говориться?
Як ото у Маяковського, чи у Галана... (Мені чомусь видається, що їхня трагедія в тому, що дуже вірили, всупереч очевидному наступали горло своїй пісні, співаючи штучно зі всією силою таланту чужу...)
Ще питання, чи можливо тепер буде літературний твір (якому приписують чудовий стиль) читати без того, щоб не проводити аналогій із проголошуваними в залі ВР чи поза нею, на «опозиційному», власне антиукраїнському каналі чи інших ресурсах, промовах?
Мені можна було і промовчати, просто не поставивши ніякого посилання на сайт, але це означало б, що я... просто промовчав.
Тому і кажу.
А якщо прочитаю книжку, то спробую сказати і ще раз. Максимально неупереджено. Якщо це буде можливо.
Бо «тій» французькій критиці я не повірив. Не бажаю вам на неї натикатися.