ВІДЧУВАТИ СТИЛЬ

Статті, блоги

ВІДЧУВАТИ СТИЛЬ

Іван Верстюк | 02.07.12 10:40:55

Відчуття стилю керує життям. Лише спробуйте як слід задуматися, і ви помітите, як часто трапляється так, що ваші уявлення про певну річ перебувають у непримиренному конфлікті з тим, якою ця річ є насправді. Ваше ставлення до певної речі навіює вам власне відчуття стилю. Від нього не сховаєшся.
Відчуття стилю – це такий собі диктатор, який силою примушує із собою рахуватись. Саме тому в тих випадках, коли щось здається цілковито позбавленим стилю, все внутрішнє єство буквально вивертається почуттям обурення, наповнюючись хвилями рішучого протесту.
Цілком природно від кожного явища навколишньої дійсності вимагати, аби воно відповідало певному стилеві. Так, стіл не може бути всього лише письмовим чи журнальним, він неодмінно має бути посткласичним чи структуралістським. Те саме щодо улюбленого чашки для чаю – не її об'єм важить насамперед, а відповідність імпресіоністичному чи дадаїстичному мистецьким канонам. Стиль визначає все. І тоді, коли ми самі достатньо добре оперуємо стильовими категоріями, щоб визначати відповідність чи невідповідність того чи іншого явища дійсності певним мистецьким критеріям, можна починати оточувати себе речами одного стилю або ж кількох, але таких, що взаємодоповнюють та взаємозбагачують одне одного. Щоправда, еклектизм, або суміш різних стилів, частіше є результатом стильової нерозбірливості, аніж усвідомленого вибору, тому й не дуже хочеться в даному разі закликати кого-небудь будувати своє життя в еклектичному стилі.
Оточуючи себе певним стилем, ми граємо в досить цікаву гру. Це може бути "гра в класики" (з її п'янкими ночами, алкогольною нестриманістю, шаленим джазом, досвітніми сніданками у недорогих ресторанчиках, сповідальними монологами, недоречними віршами й усілякими не зовсім актуальними цитатами, зі смертю Рокамадура, врешті-решт; саме час перечитати Кортасара), "гра в бісер" (з нестримним потягом до трансценденції, декадентським виразом обличчя, чорною сутаною, сотнями запалених свічок і тисячами вимовлених клятв, з демонічною люттю й бажанням стати нарешті собою, в усьому зізнатися й віддатися природі; Гессе теж не слід забувати), гра у цілеспрямоване безглуздя (Джон Ланчестер в одному зі старих номерів "The New Yorker" дає цікавий приклад цієї гри; так, характеризуючи Жана-Поля Сартра, він порівнює його з таким собі оригіналом, котрий через кілька годин після вживання непоганої дози амфетамінів сидить на підлозі й складає свою величезну колекцію музичних дисків у відповідності до алфавітного порядку прізвищ звукорежисерів), гра у серйозність, гра у вседозволеність, гра у наївність, гра у прагматизм, гра у причинно-наслідковість і навіть гра у фатальну справжність. Немає ж нічого цікавішого за гру. Чому б не дозволити стилю перемогти над тією частиною нашої внутрішньої людини, котра ніколи не наважується якось себе виявляти і взагалі жити?
Люди найчастіше згадують про стиль, коли йдуть до магазину, щоб придбати собі щось із одягу, або до перукарні, щоб підстригтися. Але ж про стиль можна дозволити собі думати трошки частіше. Навіть саме думання може мати стиль – є ж така річ, як стиль думок. Власне, є ще і стиль висловлювань, стиль поведінки, стиль взаємодії з іншими, з середовищем, з непередбачуваними обставинами. Високий і низький стиль, масовий і елітарний, гламурний і рутинний (здається, про гламур і рутину сьогодні цілком можна говорити як про екзистенційні категорії, а не лише як про поодинокі, естетично забарвлені вияви буттєвого розмаїття людини). Стиль життя, а тому і стиль смерті, стиль вмирання, стиль небуття. Стиль вічності, вічний стиль, вічність як стиль. Припускати дозволяється будь-що.
Можна скільки завгодно ігнорувати багатослівні й страшенно водянисті роздуми поважних мистецтвознавців про стильову проблематику творчості Марка Шагала, але все одно мати про неї, тобто про творчість Шагала, власну думку. Не треба претендувати на експертну оцінку – ні, залишимо це, власне, для експертів. Вимагається всього лише мати власну думку, а вона вже, якщо складеться, приведе і до висот експертної компетентності. Бути експертом – це теж, до речі, стиль. Експертний стиль. Кожен обирає те, що йому до смаку.
Письменник Костянтин Симонов любив за обідом випити чарку горілки. А письменник Уїстен Х'ю Оден тримав чарку горілки на своєму нічному столику, щоб випити у випадку раптового прокидання, адже він страждав на наркотичне безсоння. У Симонова й Одена – зовсім різні стилі. Особливо це помітно, якщо порівняти їхню творчість, але вже навіть цей випадок з горілкою багато про що говорить. Президент США Барак Обама з'являється на робочому місці приблизно біля дев'ятої ранку. Його попередник Джордж Буш-молодший, у свою чергу, любив приходити до Овального кабінету о 6:45. Теж різні стилі, причому політики це стосується також. Зате "Valse melancolique" Ольги Кобилянської та "Народження трагедії з духу музики" Фрідріха Ніцше за стилем відрізняються, але за своїм настроєм та ідейним наповненням досить подібні. Якщо Ніцше своїй праці дав підзаголовок "Еллінство та песимізм", то підзаголовком новели "Valse melancolique" цілком могло би бути щось на кшталт "Українство та песимізм".
Відмінність та подібність стилів – речі принципові. Борис Пастернак через стильові розбіжності вийшов свого часу з мистецької групи "Лівий фронт", найбільш видатним представником якої був Володимир Маяковський. Той, у свою чергу, любив пролетарський стиль і намагався залишатися відданим цьому стилю, незважаючи ні на що. Закінчилося це, як відомо, самогубством (теж, між іншим, свого роду стиль – поставити криваву крапку у своїй творчості). Але пролетарський стиль Маяковського – це зовсім не те саме, що пролетарський стиль Горького чи Федіна. Це просто-таки разючі відмінності в межах одного, здавалось би, стилю. Нічого спільного з пролетарським стилем не мав американський письменник Девід Фостер Уоллес, але теж покінчив життя самогубством. Депресивний стиль, що й казати. А скільки їх було, співців депресивних станів – в одному лише ХХ столітті таких можна рахувати сотнями. І в кожного свій стиль, своє бачення стилю, свій стильовий підхід.
Сьогодення всіляко намагається рекламувати той чи інший стиль – часом досить чемно і ненав'язливо, часом надто гучно й зовсім неделікатно. Але сучасна людина попри всі рекламні вибрики цінує насамперед щось глибоко своє, індивідуальне, знайдене особисто в процесі безкомпромісних духовно-естетичних пошуків, а тому не дуже поспішає довіряти рекламі. Це теж свого роду стиль – довіряти власним знахідкам, а не запропонованим ззовні, адже зовнішнє завжди небезпечне масовістю, тоді як внутрішнє має силу у своїй винятковій одиничності. Масова культура провокує своєю популярністю, в той час як нова богемність ховається від зайвих очей по тихих чи не дуже тихих кав'ярнях, книгарнях, галереях. Кожен стиль прагне мати власний майданчик для самовираження: одному стилю – широкі кабінети у радянського вигляду будівлях, іншому – книжкові полиці до стелі й бодай трошки вільного часу, аби розібратися принаймні із однією-двома видавничими новинками. Можливо, це є антиномія, але між двома членами цієї антиномії реально знайти компроміс, адже кабінети, навіть і в соцреалістичних будівлях, зовсім не мусять перебувати у стані війни з книжковими полицями. Полиці – вони ж, здається, для кабінетів і придумані.
Найстрашніша річ – тоталітарний стиль. Узурповане право втручання в життя іншого є визначальною характеристикою цього трагічного і в цілому дуже мало естетичного стилю. Недарма Ленін хоч і написав шалену кількість текстів, зате ніколи не писав ні поезії, ні прози. Тоталітаризм не здатен реалізувати себе у повноті художньої творчості. Він не здатен утворити естетично досконалу систему, адже будь-яка естетична досконалість вимагає свободи, котру тоталітаризм заперечує. Найперша річ, з якою асоціюється тоталітарний стиль – це боротьба зі свободою в усіх її проявах. Злісна, завзята боротьба, більше того – справжнісінька війна. Тоталітаризм у принципі прагне до постійної війни, тому що це для нього єдиний спосіб самоствердитися у світі, в якому свобода є безкінечно можливою потенцією. Актуалізація цієї потенції залежить від тих, на кого покладено обов'язок жити, до того ж робити це свідомо і, звісно, з відчуттям стилю – від людей. Вони можуть боятися тоталітаризму, але мусять його перемагати. Так вже бувало багато разів, але ще цим перемогам належить бути, ще є для них місце.
Але як приносить муки тоталітаризм, так приносять їх і творчі потуги, щодо яких у першу чергу належить вести мову про стиль. Кожен молодий митець будь-що прагне знайти свій стиль, кожен досвідчений митець з не меншим бажанням воліє передати знайдений стиль послідовникам. Кожен теоретик мистецтва свідомо чи несвідомо хоче обґрунтувати засади революційно нового стилю, а кожен активний учасник мистецького процесу бажає продемонструвати новий стиль у своїй творчості. І тому робляться чергові спроби, відчиняються зачинені двері, розширюються усталені й наче б то знайомі горизонти. Триває пошук, знову й знову відбуваються самобутні творчі акти, долаються бар'єри, вирішуються проблеми, знаходяться виходи з криз.
Відчуття стилю приносить справжнє задоволення від речей, які доводиться робити щодня. Стиль входить у наше життя й переінакшує його так, як йому це здається доречним. Часом ми намагаємося чинити опір, але нічого з того не виходить. Зрештою, ми віддаємося стилю і дозволяємо йому володіти нами, щоб вершити дивні речі, незрозумілі на перший погляд, але величні та, безумовно, споріднені із вічністю. І найголовніше, що ми радіємо такому стану речей, адже саме цього ми завжди й прагнули, саме в цьому боялися часом зізнатися, але тепер все буде інакше – буде стиль, будуть його шалені ігри, будуть стрибки й справжні польоти, з висоти яких так добре видно очевидну нездоланність стилю, його силу та неперевершеність.
Відповісти на статтю