Статті, блоги

9 міфів про колективне авторство

Ольга Ренн | 18.03.08 1:33:30

Колективне авторство і колективні видання поки що є малодослідженими вітчизняною наукою, але щоразу набувають все більшого поширення і популярності у сфері практичної діяльності. Та очевидно через невивченість, а можливо, через багатогранність цього літературно-видавничого феномена, явище колективного авторства «обросло» низкою міфів та стереотипів. Запропоновані у цьому есе міфи так чи інакше відображаються у наукових та публіцистичних статтях, інтернет-публікаціях, однак, природно, що їхня кількість – дев’ять - умовна, а зміст іноді може бути спірним. Та все ж спробую підтвердити, або спростувати найбільш поширені міфи про колективне авторство.
Міф № 1. Колективна творчість (а відтак – колективне авторство) явище радянське.
Так звана «радянськість» колективної творчості – стереотип, що не має під собою вагомого підґрунтя хоча б тому, що колективна творчість виникла задовго до появи Союзу і своїм корінням сягає усної народної творчості. А те, що заохочувалося і підтримувалося в часи СРСР: творчістю мас, творення «пролетарського» мистецтва - крайнє й часто спотворене вираження колективної творчості. Суб’єкт радянського мистецтва передбачався колективізованим і груповим (що добре ілюструється творчою одиницею Кукринікси - Творчий псевдонім трьох російських радянських графіків і живописців (Купріянов Михайло, Соколов Миколай, Крилов Порфірій; Найбільшу популярність їй принесли численні майстерно виконані карикатури і шаржі, а також книжкові ілюстрації, створені в характерному карикатурному стилі. Кукринікси працювали у стилі "позитивна сатира" і своєю творчістю активно брали участь у всіх починах радянської влади.)
Очевидно за інерцією, пам’ятаючи про радянське захоплення усім колективним і разом з тим часто стикаючись з груповою творчістю митців із пострадянських країн, власник однієї з галерей у Нью-Йорку Роналд Фельдман [6] доброзичливо-іронічно порівнює колективну творчість із «колгоспом» і «комуналкою». Велика сила стереотипів!
Міф № 2. Колективне авторство явище відносно нове.
Як уже зазначалося вище, витоки колективної творчості – у фольклорі. Усвідомлення самобутнього авторства як категорії, відповідної творчій, неординарній особистості, виникло у зрілий період еволюції мистецтва, на стадії переходу від фольклорно-колективного чину до індивідуального. Цікавим є той факт, що на ранніх етапах формування суспільства колективна творчість була органічною і лише з розвитком культури, науки, мистецтва на перший план виходить персональна творчість. У середньовічних Японії та Китаї укладання антологій (колективних збірників) вважалося особливим мистецтвом. А згадати літописи, де переписувач міг додавати щось від себе, виправляти, й літописні компіляції, де поєднувалися частини з різних літописів. Прикладів багато. Та на мій погляд, цей міф ґрунтується на основі того, що саме в ХХ сторіччі, а точніше у другій його половині колективне авторство стало все більше розповсюджуватися, особливо у функціональній, зокрема, в науковій літературі. Крім того, надзвичайно потужно колективна текстотворчість розвивається в Інтернеті, відповідаючи на вимогу часу – глобалізацію (до слова, Стівен Харнард професор (Department of Electronics and Computer Science, University of Sothhampton) і редактор журналу Behavioral and Brain Scieces (BBS) назвав новий жанр «електронної» творчості – «skywriting» - писання в небесах, тобто у видимому для всіх просторі, що не має кордонів). У Великобританії у 1939-1944 рр. журнальних статей одноосібного авторства було 95,7 %, 1970-1974 рр. – 79,1 %, а у 1989-1994 – 40,5 % [8]. На жаль, статистики колективних видань, або бодай колективних наукових публікацій в Україні навести не можу, хоча зростання і в нашій державі кількості авторських колективів, колективних журнальних публікацій та колективних видань помітне «неозброєним оком».
Міф № 3. Колективне авторство є неможливим в поезії.
Складно заперечити той факт, що створення художнього твору є справою особистісною й найбільш інтимним, мабуть, є процес творення поезії, однак і тут знайшлося місце колективній творчості. У японській поезії існує своєрідний жанр – ренга («нанизані строфи»), основна риса якого – діалогічність; цикл класичної ренга складається, як правило, із ста строф, у створенні яких беруть участь двоє або більше поетів, один складає тривірш, другий додає двовірш, до двовірша приєднується новий вірш і т. д. В Україні більш популярним є буриме (з французької: les bouts riment - кінці римуються)– вірш, створений за заздалегідь заданими римами, які не дозволяється переставляти або змінювати і які мають пов’язуватися певним сюжетом; жанр буриме як версифікаційна гра постав у Франції на початку XVII ст., перетворюючись на предмет змагання вправних і дотепних віршувальників [3].
В сучасних умовах різноманітні «варіації на тему» ренга дуже поширені у мережевій літературі. А у збірці поезій Івана Малковича «Вірші на зиму» (2006) оригінально, цікаво, свіжо прозвучали буриме самого автора збірки, Оксани Забужко, Святослава Вакарчука.
Міф № 4. У випадку колективного авторства нівелюються риси індивідуального творця.
Справді, при нероздільному співавторстві неможливо виділити частину твору, що створена конкретним співавтором, дуже вірогідно, що індивідуальний автор ніби зникає в такому колективі, і вклад окремої особистості може бути повністю втрачений. У частині видань цю проблему вирішують, подаючи імена авторів та особистий внесок кожного з них у вступних елементах або ж на звороті титульної сторінки.
Міф № 5. Для прославлення і «увіковічення» автора індивідуальне авторство є ефективнішим ніж колективне.
З цією тезою складно не погодитися, адже якщо автор один, він персоніфікований, уся увага читача концентрується лише на одній особі. Але, мабуть, питання слави пов’язане не стільки з кількістю осіб, скільки з якістю твору, його потрібністю, привабливістю, цінністю. А скільки відомих авторських дуетів? Брати Вайнери, Марина і Сергій Дяченко, Ілля Ільф і Євген Петров, брати Капранови, брати Стругацькі. Якщо ж говорити про більші авторські групи – безперечно уславленою є літературна маска Козьма Прутков, за якою «ховаються» А. Толстой та брати Жемчужнікови. Достатньо відомим в математиці є й ім'я Ніколя Бурбакі (колективний псевдонім групи з дев’яти французьких математиків, створеної 1935 року з метою написання серії книг, що відображали би стан сучасної математики). Та попри наведені приклади варто визнати – великі колективи частіше зазнають слави у достатньо вузьких колах. Хоча, російський мистецтвознавець Катерина Дьоготь [1] вважає колективну творчість «гарантією від смерті (автор виявляється дуже зайнятим, щоб вмирати, і занадто громіздким, щоб швидко звестися до нуля). Можливо, колективний автор узагалі є безсмертним, як народ». Ця ідея «безсмертя» колективного авторського організму особливо оригінально і дотепно звучить на фоні загальновідомої постструктуралістської теорії про «смерть автора» (Ролан Барт, Мішель Фуко).
Міф № 6. В колективі авторів існує один лідер, який керує усім процесом роботи.
Так виглядає лише на перший погляд, а особливо в контексті явищ «почесного» авторства (включення в перелік авторів широко відомої особи для підвищення престижу роботи), титульного редагування - коли «почесний» автор чи титульний редактор автоматично сприймаються як лідери колективу. Насправді для плідної роботи групи, особливо якщо йдеться про тривалу роботу, важливо, щоб у колективі було двоє або троє лідерів. Бо ж якщо лідер буде один, у разі його відсутності група може перестати ефективно працювати, або взагалі розформуватися. Наявність декількох лідерів потрібна ще й для кращого здійснення кооперації та розподілу праці (при яких можливий поділ колективу на невеликі групи), що суттєво скорочують терміни текстотворення. Варто врахувати і те, що формальний лідер може бути один, а неформальних декілька.
Міф № 7. Перший автор в переліку здійснив найвагоміший внесок у публікацію.
Зарубіжні дослідники [9, 10] з’ясували, що читачі сприймають автора, чиє ім’я вказується першим, як головну особу в колективі, людину, яка зробила найбільший внесок до загальної роботи. Також, провідне видання з наукового цитування (пам’ятаємо, що престиж науковця визначається не лише кількістю наукових праць, але й індексом цитування робіт) – Science Citation Index побудоване на принципі обліку цитування першого автора. За вітчизняними видавничими стандартами прізвища лише трьох авторів можна вказати на обкладинці, титульному аркуші, в бібліографічному описі. Якщо ж їх більше, четвертий і наступні автори маються на увазі у скороченні «та ін.», а повний перелік усіх авторів, часто із зазначенням внеску кожного в написання конкретних розділів, параграфів тощо, подається на звороті титулу. Насправді ж, кожен з авторів воліє бачити своє прізвище на обкладинці, але за видавничими правилами це просто неможливо у випадку великого авторського колективу. Таким чином, сьомий – це не міф, а реальність, а порядок зазначення імен авторів за обсягом роботи є найбільш справедливим.
Цей міф не стосується алфавітного порядку прізвищ авторів (хоча може траплятися і збіг: прізвище домінуючого автора починається на одну із перших літер абетки).
Міф № 8. Колективним проектам так званого «відкритого коду» (open sourse) бракує достовірності.
Колективність проектів «відкритого коду» - як не парадоксально, є одночасно їхньою і сильною, і слабкою стороною. Нагадаємо, що найбільш відомим з таких проектів є Вікі (веб-сайт (або інша гіпертекстова збірка документів), що дозволяє користувачам самостійно змінювати зміст сторінок на ньому). Певна річ, слабкою стороною Вікі-технології є те, що абсолютно будь-хто може редагувати матеріали і додавати власні, а це не завжди кваліфіковані люди. Разом з тим, у великої маси ентузіастів є своя сильна сторона – можливість оперативно відслідковувати події навколишнього світу. А крім того, усі без винятку редагування зберігаються, тож будь-яка людина може подивится історію змін і відновити будь-яку версію статті, відповідно нічого стерти або погіршити неможливо, тому що все можна відновити. Звичайно, якийсь час помилки будуть виставлені на сайті, але, як правило, ненадовго.
Міф № 9. Подання ідеї є достатньою підставою для співавторства.
Авторське право захищає матеріальне втілення ідеї, а не саму ідею. Цей принцип є ключовою відмінністю між правовими режимами захисту об'єктів промислової власності та об'єктів авторського права. Авторським правом охороняється лише конкретний текст книги, у якій описано певний спосіб, метод тощо. Якщо зазначений спосіб відповідає ознакам патентоздатності, особа, що його винайшла, може отримати на нього патент. Очевидно, що питання про включення в перелік авторів автора ідеї кожний колектив вирішує по-своєму, але відповідно до законів і норм прийнятих у сучасному суспільстві логічніше буде висловити подяку автору ідеї у вступних елементах видання.
Коли мова йде про колективне авторство, колективну творчість і колективне вирішення завдань, мабуть, перше, що спадає на думку – прислів’я: «Одна голова добре, а дві краще», і дійсно, колективне авторство є тією продуктивною формою створення текстів, яка здатна забезпечити глибоке висвітлення певної теми або ж одночасне охоплення багатьох аспектів однієї проблеми. А взаємне доповнення індивідуальностей здатне послужити появі якісно нових ідей, концепцій, продуктів творчості. І дуже хочеться, щоб міфи чи стереотипи не заважали розвитку колективного авторства, не гальмували створення його нових форм і проявів.
Використана література:
1. Дёготь Екатерина. Сердце автора: Опыты мультисубъктности в ХХ веке [Електрон. ресурс]. – http://azbuka.gif.ru/important/degot-serdtse-avtora/
2. Жилкина Н. В. Формы проявления экстремальности творчества // Электронное научное издание «Аналитика культурологии» [Електрон. ресурс]. – http://tsu.tmb.ru/culturology/journal/
3. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.
4. Наєнко Михайло. Інтим письменницької праці: З лекції про специфіку літературної творчості. – Сер. «Бібліотека вчителя-словесника». – К.: Пед. преса, 2003. – 277 с.
5. Пономарев Я. А., Гаджиев Ч. М. Психологический механизм группового (коллективного) решения творческих задач // Исследования проблем психологии творчества / Под ред. Я. А. Пономарева. – М., 1983. – С. 279-295.
6. Фрай Макс. Коллективное творчество // Арт-Азбука: Словарь современного искусства / Под ред. М. Фрая [Електрон. ресурс]. – http://azbuka.gif.ru.
7. Шафранский А. В. О коллективном авторстве научных публикаций // НТИ. Сер. 1. – 1973. – № 11. – С. 3-7.
8. Bahr, Alice Harrison, Zemon Mickey. Collaborative Authorship in the Journal Literature: Perspectives for Academic Librarians Who Wish to Publish // College & Research Libraries. – Sept. – 2000. – p. 410-419.
9. Bhandari M, Einhorn TA, Swiontkowski MF, et al. Who did what? (Mis)perceptions about authors’ contributions to scientific articles based on order of authorship. [Електрон. ресурс]. – www.ejbjs.org.
10. Garfield E. More on the ethics of scientific publication: abuses of authorship attribution and citation amnesia undermine the reward system of science. // Essays of an information scientist. 1981–82, vol 5. [Електрон. ресурс]. – http://www.garfield.library.upenn.edu/essays
11. Luey Beth. Multiauthor Books and Antologies // Handbook for Academic Authors. – 2nd ed. – Cambridge University Press, 1994. – P. 105-121.
Відповісти на статтю

Haladriel | Контакт: haladriel@i.ua | 03.02.09 16:25:11

Дуже цікава тема і цікаво написана стаття. Плюс ще існує багато історичних «міфів», які можна досліджувати. Наприклад, коли колективний псевдонім бере одна людина. Або до псевдоніма включають консультантів (фактично, не авторів), внесок яких важливий, але на авторство не завжди тягне. Ось, Анна і Серж Голон - колективний псевдонім Сімони Шанже і Всеволода Голубінова. Відому серію про Анжеліку написала, фактично, Сімона, а її чоловік лише допомагав у пошуках історичного матеріалу. Просто півстоліття тому чоловіче ім’я на обкладинці надавало виданню солідності.
Відповісти на статтю