Наталія Федько:

Статті, блоги

Наталія Федько: "Якщо говорити про сучасну літературу, то я категорично проти тієї літератури, яка пропагує нецензурщину"

Тетяна Гонченко | 27.12.11 6:44:36

На сторінці "Книгобачення" інтерв'ю з поеткою Наталією Федько, керівником молодіжної літературної студії "Лілея" в Дніпроптровську, лауреаткою конкурсу "Літературна надія Дніпра".

- У ваших поезіях відчуваються нотки патріотизму. Це просто крик душі, чи надія на те, що поезією можна щось змінити в суспільстві?

- Поет гарно може написати про щось тільки тоді, коли це дійсно болить. Але безперечно я вірю, що мої вірші, якщо докорінно і не змінять свідомість суспільства, але хоча б дадуть світло тим, хто теж, як і я не байдужий до проблем українського сьогодення, але можливо більш залежний від думки оточуючих і переживає, що це не модно, не актуально.

Дурниці це все. Є речі, які вічні – вічними є і ранок, і схід сонця, і щебет пташок, таким же природним я вважаю почуття кожної людини до своєї вітчизни. Якщо ти не усвідомлюєш, хто ти, то в першу чергу не поважаєш себе. Як можна любити і поважати чужу культуру, якщо не поважаєш своєї? Тому я вважаю, що мої вірші можуть стати певним поштовхом для людей мислячих, але тих, які ще шукають себе. Вони мають зрозуміти, що себе треба відстоювати та треба бути собою.

- Такі погляди, на жаль, в Дніпропетровську не дуже розповсюджені. Звідки в вас взявся патріотизм?

- З народження. Мені поталанило, я виросла в свідомій родині, всі члени якої розмовляли українською. Моєю першою та рідною мовою була українська, і так завжди буде. Тому для мене це природно, я навіть ніколи не замислювалась, якою мовою говорити. Але коли почала ходити до школи, більше спілкуватись, то помітила, що далеко не для всіх українська мова настільки рідна. І мене завжди це ранило, тому що для мене це важливо. Але я навчилась відсікати від себе всілякі нападки людей, для яких це чуже – кожен живе в своєму світі, але в мій світ теж не треба лізти з брудними ногами.

- У ваших віршах в основному класична форма та класичні рими. Як ви ставитесь до постмодерністських експериментів літераторів – з формою, з кількістю рядків, з верлібрами…? Це зараз доволі модно.

- Є така фраза «Ніщо так швидко не виходить з моди, як мода». Тому за модою йти не треба, особливо коли це стосується покликання. Якщо хірурги будуть оздоблювати стразами скальпелі, якість роботи від цього все рівно не зміниться. Років у 19-20 я теж намагалась експериментувати з формою, є в мене і верлібрів невеличкий доробок. Але в них я не можу так виразити свої думки та почуття, як у класичних формах. Тому навіщо себе пересилювати для того, щоб комусь сподобатись? Мені здається, що твори українських поетів близькі до народнопоетичної традиції, до балад, дум, пісень. В Японії, наприклад, свій стиль – хокку, танка, а українці – більш широкі, тонкі натури, ми маємо так оформити, щоб це було і мелодійно і водночас змістовно. Тому я вважаю, що класичні форми віршів завжди будуть актуальні, якщо там і зміст шляхетний. Але якщо наслідувати по стилю когось з видатних поетів, то фальш буде простежуватись. Тобто якщо ти цим не живеш, а просто наслідуєш, це буде виглядати так само недолуго, ніби маленький хлопчик одягнув суддівську мантію.

- В бліц-інтерв’ю серед улюблених письменників ви вказали Шевченка, Гете, Петрарку, тобто в основному давніх авторів. Сучасна література вас не приваблює?

- Це вічні автори. Взагалі Шевченко – найкращий в світі поет. І я це кажу не голослівно, я перечитала світову класику, у мене була мудра інтелектуальна мама, яка мене привчила до світової літератури. Я в 5 років прочитала шевченкового «Кобзаря», Лермонтова в 7 років, а в 9 років Петрарку, то повірте мені, я маю деяке уявлення про світову поезію. Шевченко – це ж не просто людина, яка виступала за права покривджених, кріпаків. В першу чергу це геніальний мислитель, це людина універсального таланту – він гарно малював, у нього більше 100 картин, писав прозу, вірші… І все в тих нелюдських умовах, в яких він жив. Він творив не завдяки, а всупереч. Сучасна молодь часто скаржиться, що за вірші не дають гонорарів, не видають книги… Я інколи думаю – а що б з ними було, якби їх посадили на 10 років за ці вірші? Я сподіваюсь, що такого вже ніколи в Україні не буде, але сам оцей принцип – писати не завдяки чомусь, а наперекір, писати так, як совість диктує – це я почерпнула від Шевченка.

- Але ж екстремальні ситуації навпаки спонукають до творчості.

- Так, в такі періоди людина відчуває цінність кожної миті і кидає всі свої сили в творчість.
А що стосується сучасних авторів, то мені подобаються твори Ліни Костенко, дещо Павличка. Імпонує Оксана Пахльовська, бо вона філософ з широкою душею. Так само, як і деякі дніпропетровські автори – Микола Миколаєнко, мій літературний наставник, ми з ним навіть народились в один день, правда з відстанню в 67 років. Анатолій Шкляр подобається, вірші покійного нині Олександра Зайвого зачіпають за душу. Безперечно, в усі часи народжуються таланти та генії, хоча байдужість 21-го століття намагається змінити координати та цінності. Це згубно для людей, які шукають своє покликання та для людей, які хочуть отримати все від життя та не розуміють, що свобода – це не свобода пса, який зірвався з прив’язі, а свобода духу, коли береш відповідальність за свої вчинки. Тому якщо говорити про сучасну літературу, то я категорично проти тієї літератури, яка пропагує нецензурщину, порнографічні описи та матюки. Мені здається, що людина, яка так пише – себе не поважає і засвідчує власну духовну та творчу кризу. Людина матюкається, коли відчуває, що нічого не розуміє в світі та сама ні на що не здатна. Я називаю таких людей, які пишуть нецензурщину, нащадками Дурного Івана. В усіх селах був колись такий-собі Іван з гармошкою, який співав сороміцькі коломийки. Якщо не Іван, так Василь. Він співав нецензурщину, з матюками та брудними натяками. Таких людей ніхто не сприймав серйозно, його не запрошували на весілля та до дітей в сім’ю. Я вважаю, що треба відмежовувати псевдолітературу від літератури.

- Жадан це пояснює тим, що він тільки відображає сучасність. Тобто пише про те, що бачить навколо. Він вважає, що рафінована мова наразі в суспільстві не існує, бо нею мало хто говорить.

- Я вважаю, що письменник здатний моделювати світ довкола себе. Колись Едгар По написав новелу про катастрофу корабля, який розбився в певному місці. Через років 70-80 дійсно в цих широтах розбився корабель з такою ж назвою. Так само і прокляття – людина скаже прокляття, забуде про це, а воно все рівно діє. Я дійсно вірю в таку сакральну силу слова. Якщо письменник хоче бути в смітнику, то він це повторює. Рафінованої лексики може й немає, але є просторіччя, діалектизми, жаргон. Можна сказати «Ну в тебе й пика», але не обов’язково людину припечатувати матюком. Тому я вважаю, що такі літератори йдуть шляхом найменшого спротиву, щоб не шукати внутрішні резерви, вони пишуть те, що подобається некультурним людям, яких на жаль зараз багато. І вони розраховують на оплески таких людей, які люблять порозважатись та поматюкатись.

- Чому ж тоді такі автори настільки популярні? Бо у нас таке суспільство?

- Мене теж хвилює це питання. Я інколи задумуюсь, чому стільки людей в Німеччині підтримали Гітлера. У нього теж було багато фанатів, але це не значить, що це добре.
Просто немає механізмів інтеграції культури в суспільство. Мене наприклад жахає те, що показують по телебаченню в денний час. Але я доросла людина і можу це контролювати, можу просто вимкнути телебачення. А діти не можуть це контролювати, і вони калічать свою психіку. Іноді створюється таке враження, що найнижчий пласт культури силоміць вдовблюють в голови громадян. А треба хоча б пропонувати більш інтелектуальні речі, щоб у людей був вибір.

Спілкувалась Тетяна Гонченко

Про автора

Федько Наталія Володимирівна народилася 5 грудня 1986 р. у с. Межове Дніпропетровської області. Закінчила факультет української й іноземної філології та мистецтвознавства Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара.
Переможниця обласних конкурсів "Війна без права забуття" (2005), "Щоб далі йти дорогою одною" (2006), присвяченому 100-річю від дня народження О.Теліги, обласного конкурсу "Молода муза" (2011). Фіналіст всеукраїнських конкурсів "Золотий тризуб" (2011), "Витоки" (2011). Призер конкурсу "Літературна надія Дніпра" (2011).

Нині – керівник молодіжної літературної студії "Лілея".

Пише українською мовою.

Співавтор збірника "Книжкова веселка: Дитячі письменники рідного краю" (2009, Дніпропетровськ), книги "Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883-2008)" (2009, Дніпропетровськ).

Автор поетичних збірників "Велич життя" (2004, Дніпропетровськ), "Зорепад серця" (2005, Дніпропетровськ), "Прощавай, срібна вежо!" (2006, Дніпропетровськ), "Пишу на пергаменті неба"(2007, Дніпропетровськ), "Дві долі грали дощ" (2008, Дніпропетровськ).

Відповісти на статтю