Статті, блоги > Видавнича справа

АВТОР—ВИДАВЕЦЬ – РОЗПОВСЮДНИК – ЧИТАЧ

Думанська О.І. | 09.09.07 12:53:03

Нас вчили і ми вчимо, що література – мистецтво слова, отож із цього випливає, що книга ( як продукт мистецької праці поета чи прозаїка!) повинна мати відповідне поліграфічне втілення, яке розповсюдник зможе вигідно продати, а читач із задоволенням придбати. Йдеться про художню літературу, що впливає на емоційні та больові точки, бо, зауважу побіжно, наукові видання, навіть не зовсім досконалі, але необхідні, знайдуть свого „споживача”.Отож про те, які метаморфози відбуваються, доки художнє видання долає шлях від рукопису до книги.
Перше: переважна більшість літературних творів видана коштом доброчинців, якщо хочете – спонсорів, про що свідчать довжелезні списки прізвищ осіб, яким висловлюється подяка. І, як правило, ці кошти „вибив”, знайшов, випросив, дістав сам автор і приніс до видавця.
Друге: втішений видавець шукає найдешевший друк, задіює „своїх”, на жаль, не завжди кваліфікованих редакторів, ілюстраторів та ін. Він не дуже дбає про промоцію видання (цим теж найчастіше займається сам автор), а лиш прагне, щоб книга була дешевою і потрапила в магазини в межах району чи регіону.
Третє: розповсюдник отримує недосконалий за формою і „нерозкручений” продукт, нараховує на нього свій відсоток і виставляє на продаж. Вдасться – продасть, ні – поверне видавцеві.
І нарешті – читач. Добре, якщо його не відлякає нездала обкладинка, невправне художньо-технічне оформлення і він розгорне книгу, зачепиться очима за строфу чи абзац... І йому так сподобається текст, що він не зважатиме на поліграфічні вади! А коли не розгорне книгу тільки тому, що вона не має „товарного вигляду”? Питання риторичне...
Але... Якщо книга не продається, видавець на цьому не втрачає, бо на ній уже заробив, а своїх коштів не вклав. Програє розповсюдник, який міг би отримати прибуток, та не отримав. Програє читач, бо може розминутися із літературним явищем. Та найбільше програє автор, бо часто-густо навіть не має ніякого гонорару і ніякої опінії. В цьому випадкові щастить авторовим друзям, яких він обдаровує нерозпроданим накладом...
Звісно, така ситуація не властива для видань наших „живих класиків”, але ж літературне тло, на якому їхні імена виграють усіма барвами веселки, також не сіре. І це ще питання, хто залишиться „читабельним” років через десять-двадцять, бо то вже справа читача, кому надати перевагу. Хто, наприклад, зараз пам’ятає найпопулярніший роман початку шістдесятих „Коли розлучаються двоє...”?
Але яким чином просувати книгу на ринку, щоб авторське слово було почуте тим, кому воно адресоване?
На мій погляд, цьому може зарадити літературний агент – і ця практика відома усьому цивілізованому світу. Енергійна підприємлива людина береться за промоцію видання, шукає видавця, застерігає авторські права, веде перемовини з торгівлею – і має з того зиск. І тоді авторові не доводиться ганяти хортом, вмовляти когось написати бодай невеличкий відгук чи самому організовувати презентацію.
Спеціалізація „літературний агент” може бути запроваджена на одній із наших кафедр – або видавничої справи та редагування, або книгознавства. До речі, саме кафедра книгознавства тісно пов’язана з просуванням книги в ринковому просторі – то ж їй і годиться діяти в цьому керунку!
Літературний агент допоможе всім – передовсім, авторові, але й тому ж таки видавцеві, і розповсюдникові, і читачу. Бо він буде зацікавлений в тому, щоб про книгу знали і її купували.
Щоправда, є автори, які самі собі літературні агенти і піарники. До прикладу, російська авторка Донцова. Не боячись оприлюднювати інтимні подробиці своєї недуги, артистично змальовуючи свою появу у видавництві в старій шубі і потертій хутряній шапці ( це дружина декана МДУ, академіка та ін.!), вона не цуралася жодної телепрограми і так себе „розкрутила”, що загалом бездарні романи друкуються мільйонними накладами. Вже інше питання, що ті тексти, сконструйовані з холодним носом, не можна назвати літературними творами, бо пригоди головної героїні просто поставлені на конвеєр і якісь невідомі літературні негри доштуковують до них деталі... Та багатьом читачам, особливо тим, яким не вистачає яскравих подій у власному житті, доводиться „голосувати гривнею”, тобто купувати книжкові серіали сентиментально-пригодницької жуйки, профінансовуючи російське книговидання.
Проект Донцової не новий – так само діяв Дюма-старший, пишучи пригодницькі романи для цільової аудиторії, знаючи добре її смаки: кому ж не сподобається розкіш Монте-Крісто на фоні помсти своїм кривдникам чи вірність гурту мушкетерів?!
Валерій Шевчук в „Львівській газеті” зауважив, що серйозний письменник не може бути популярним. Мушу з ним не погодитися, бо назвати „несерйозними” Юрія Андруховича, Андрія Куркова, Марію Матіос не повертається язик. Я вже мовчу про Ліну Костенко... Вони заслужено популярні. Та й сам Шевчук уже належить до тих авторів, чиє ім’я увійшло в історію сучасної літератури. Інша річ, що навколо його романів немає такого потужного промоційного галасу, на який бувають спроможні брати Капранови, популяризуючи своїх посередніх прозаїків.
А хто знає Петра Коробчака – одного із найцікавіших поетів сучасності? Та якби літературний агент добре попрацював, то це ім’я гриміло б на всю Україну!
Отже, як бачимо, потреба у фахівцях-книгарях, які можуть здійснити революційні перетворення у справі просуванні книги на книжковому ринку, опанувавши прийоми літературних агентів, якраз на часі.
Відповісти на статтю