Критика, рецензії

Дівчата, грайте на бандурах…

О. Думанська | 21.06.11 6:46:22

Олена Чернінька, Юлія Чернінька – Хутір Розбещених Душ; ЛА «Піраміда» -- 2010

«Хутір Розбещених Душ» рекламується і поширюється як буфонадно-містичний роман сестер Олени та Юлії Черніньких «про зганьблені світогляди та потерту буденність нашого суспільства, яке губить не тільки гідність, але й життя людей». Дві авторки – білява й чорнява—з легкістю, властивою хіба що класичному гоголівському герою (згадайте – «легкость в мыслях необыкновенная») оповідають з телеекрану, як просто написати книгу: вигадати її назву і фінал. А далі…
Щоб переконатися, що сей текст вартий вкладених грошей у його з'яву та промоцію, беруся за читання з палітурки, на якій дві половинки облич та, умовно кажучи, римовані рядочки випадково сполучених слів, і вони засвідчують ще й брак музикального слуху у сестер-бандуристок, оскільки збігаються приголосні і утруднюють вимовляння.
Переконайтеся: Вівтар, хорали – все в душі. Здавалось б, смуток залиши. Та крипта – нижній храм в затишші Гірко-солодких дум в гульбищі. Навіть якщо заплющити очі на несподіваний наголос в останньому слові, то все одно знайдеться багато підстав не вважати це віршуванням.
А далі про як би прозу.
Починається роман з прологу, який у свою чергу починається реченням. Була ясна сонячна днина. Тут можна було б зааплодувати авторкам, що не «грузять» читача з першої миті знайомства довжелезною синтаксичною конструкцією, але сам зачин – зужитий штамп із дитячих оповідань ще мого школярства. Ба більше: свої твори на вільну тему ми так і починали, коли йшлося про мандрівку до лісу, до річки або «у поля край села». І таке школярство твердо засіло в голови авторок, бо ж художні означення, які мудрі літературознавці називають епітетами, просто навіюють спогади про уроки розвитку писемного мовлення у шостому класі: спекотне липке повітря, тоненькі потічки лагідного замріяного вітерцю, поважну полудневу годину, блакитні очі… здавалися аж занадто неземними.
Ну, скажете, причіпки естецькі, але як зреагуєте на таке: … гримнувши по столу КРЕМЕЗНИМ кулаком? Тут уже, перепрошую, елементарний брак мовної освіти, на яку колись вказав мій улюблений літературний критик Олександр Стусенко, зауваживши в однієї авторки з премією «Благовіст» словосполучення «М’ЯЗИСТИЙ ніс”. Не знаю, може авторкам здається, що вони оригінальні: з насолодою простягнула свої СИТІ литки; нанесла фінальний ЗВІРЯЧИЙ удар у щелепу блонді; насолоджуючись кожною миттю МОРАЛЬНИХ та ФІЗИЧНИХ принижень кралі.
Взагалі, у сестричок не вдаються й найпростіші метафори( час заховав свою ?мапу?...; час … забувши про своє істинне призначення крокувати вперед), і розгорнуті ( на високому пагорбі красувалася своїми завжди нарядними білими боками статна та велична церква, усі вквітчана пишними клумбами, що огортали ніжним ароматом довкілля та притягували до себе гармонією з навколишнім ансамблем).
Хвороба багатьох аматорів письма – канцелярит, що вже у мізках навічно. Сестри Черніньки користаються ним залюбки: дівчата-моделі здійснювали показ нижньої білизни (так і хочеться згадати здійснення мрій, здійснення задумів та здійснення реформ -- типові фрази невдатних випускників журфаків). Це приклад авторської мови. А монах із паралельного світу каже таке: «Я здогадався, враховуючи той факт, що ти тут».
Не обійшлося і без «великого й могучого», бо той монах умів знімати порчу.
«Знімаю, порчу» -- це з інтернетських анекдотів. А по-вкраїнськи – знімати вроки.
Отож про мешканця паралельного світу – монаха, що свій монолог почав буденно, але з натяком: «Колись дуже давно я був ксьондзом у тому житті». Тобто в часи, коли містечко Х квітло, як кущі калини навесні. І оте «дуже давно» налаштовує, так би мовити, на минулі століття. Помиляєтеся: те «дуже давно» поруч з нами, судячи з любомудрування персонажа: лишень одиниці з вас можуть здійснити подорож у СУСІДНІЙ з вами вимір; за законом Всесвіту, усе, що перевищує максимальну поділку допустимого зла, починає самоліквідовуватися; вичерпало себе як здорову енергетичну одиницю і провалилося у цей вимір, всмокталося сюди, як непотріб; подумки підраховую, скільки майстрам мушу сьогодні на будматеріали дати…
Ідея зрозуміла: одночасно із «старовинним та безсоромно красивим містом Л.» у паралельному світі існує покаране за гріхи й гнилі душі місто Х. І все це розбавлено дешевим філософствуванням і ще дешевшим зображенням мешканців Л. та різними епізодами як не ЗВІРЯЧОЇ бійки, так натуралістичного поїдання карликами живої плоті сутенерки.
Художня якість роману – сумнівна. Що тут буфонадного? Що тут містичного? Все це навіть не літературщина, а натяк на неї. І з’яву та активну промоцію роману “Хутір Розбещених Душ» (моя тернопільська приятелька «мала щастя» уздріти авторок на презентації в поважній мережі «Є» і була шокована невіглаством) я пояснюю лишень тим, що вони або вкладають у це свої чи батьківські гроші, або переконали якогось таємного спонсора у непересічності одного на двох таланту.
Якщо ви, читачу, змусили себе прочитати хоча б три десятки сторінок, не напружуйте більше своїх очей, пошкодуйте зору. Дочекайтеся ще одного роману від сестричок-бандуристок: уже в інтернеті гуляє собі рекламний ролик з такими ж натяками на містику, розбещення і загнивання душ. Можливо, Черніньки відшліфували майстерність. І цією оптимістичною нотою я завершую відгук на їхній виступ в образах нового авторського суцвіття сучасної літератури та нагадую давній жарт: якщо не можете не писати – не пишіть. Дівчата, грайте на бандурах!
Відповісти на статтю