Артиклі творчої душі

Критика, рецензії

Артиклі творчої душі

Юрій Хмелевський, поет, член НСПУ (11-13.09.2021) | 18.09.21 17:42:42

(відгук на книгу Н.Пасічник «Артиклі»)

I

Авторка (за освітою – філолог-германіст) чітко розмежувала збірку на літературознавчу і автобіографічну частини, хоча цей поділ – умовний з огляду на цікавий матеріал про перші літературні кроки та наступне «богемне» життя саме в автобіографічних нарисах. Що ж, кожен автор (митець) суб’єктивно унікальний, тихо (або буйно) амбітний, тому з віком (власне, життєвим досвідом) багатьох спокушає мемуарний жанр. До слова, нині ця частина вітчизняної та світової літератури стає все більше популярною серед системних і фанатичних читачів.
Наталія Іванівна коментує в есеях, написаних упродовж 2007 – 2014 років, досить актуальні наші проблеми – як мистецькі, так і суспільні. Я (слава Богу!) не професійний літературознавець, тому вибрав ось який спосіб аналізу цієї цікавої книги: коротко коментуватиму окремі з есеїв у форматі post scriptum (P.S.).

Отже, «Особливості національної графоманії». Підтверджую, що біцепси сучасної графоманії стають з року в рік все потужнішими, але я цим не переймаюся, бо є такий універсальний для мистецтва фільтр – Час, який без поспіху дасть більш-менш об’єктивну відповідь на «гаряче» нині питання who is who?
Про «Блиск і вбогість жіночої поезії». Логічною відповіддю на факт стрімкого захоплення поетичного простору мисткинями є інший факт про кількісну перевагу жінок-читачів, та й узагалі, жителів нашої планети в цілому. Н.Пасічник толерантно промовчала (принаймні, тут) про жінок-поетес і письменниць, починаючи з Марка Вовчка і Лесі Українки, далі – Олена Теліга і Ліна Костенко, та й до наших, грішних часів, коли маємо цілу плеяду активно пишучих і діючих панянок… Але ж сказано авторкою: «Наразі моє тіло мене цілком влаштовує.»
Блискучий есей «На захист творчих спілок» містить не тільки тонку іронію та колючий сарказм щодо письменства як явища, але і логічний висновок про неналежний (власне, відсутній) соціальний захист письменників у нашому суспільстві нині. Єдине, що зауважу (P.S.) з огляду на відому добу 1934 – 1991 років: хто буде платити письменнику вагомі бюджетні кошти, той і буде контролювати (відкрито чи приховано) його творчість! C’est La Vie…
Погоджуюся зі змістом нарису «Літературна тусівка: від букви до цифри». Все змінюється і форми літературного спілкування теж. Від себе скажу, що маю сумний (не єдиний) досвід розчаруватися в письменникові під час живого спілкування, попри захоплення його творчістю в цілому, або окремим твором (книгою). З іншого боку, є вже «досвід навпаки», коли інтернет-мережі створюють враження про митця одне (наприклад, негативне), а насправді («вживу») це зовсім інша (позитивна) людина! От і розберися з цією богемою, прости Господи…
Не жартує Наталія Пасічник і в есеї «Відкритий лист до Нобелівського комітету». Так, світовий престиж цієї літературної премії – загальновідомий. Навіть є неофіційний (багатоваріантний) список українських номінантів за весь час існування премії, драматичні обставини їх висунення тощо. Головне (P.S.) – кінцевий (позитивний) результат! Отут нам потрібно не паплюжити і принижувати одне одного, а всіляко підтримувати на шляху до Нобелівки! Це я не про себе особисто… Як пише Наталія Іванівна: «І я не жартую.»
Ще одна «вічна» тема постає в есеї «Смерть силабо-тоніки». Якою має бути сучасна поезія – класичною (ритмічно-римованою) чи вільною (верлібровою)? Цитуються Ю.Винничук, Т.Федюк, А.Камінська… P.S. Маємо світову культурну кризу в усіх галузях і жанрах. Свої «п’ять копійок» кидаю на терези класичного варіанту, бо риба має плавати, пташка – літати, а пес – бігати. Ну, і гавкати – на захист класики, граматики, пунктуації тощо.
Власний творчий стиль Н.Пасічник у есеї «У темпі вальсу» базується на засадах трудоголіка і це – чудово! Але мушу зауважити (P.S.) «зі своєї дзвіниці», що є реальні факти продуктивної творчості «після 40», а вірші дійсно бувають різними: «миттєвими» (на вулиці, у транспорті, деінде), «довготривалими» (за часом творчої роботи) і «безнадійними» (бо їх, буває, не завершити остаточно взагалі ніколи). У кожного – своя стратегія роботи з Музами, але вальсувати з цими вибагливими дамами – ой, непросто!
Попри всі наші гендерні упередження, нарис «Життя після поезії» демонструє стійкість характеру Наталії Іванівни щодо зовнішнього впливу ще з юних літ. Я не такий максималіст, віршую десь з 10-річного віку, першу авторську книгу видав у 49 років, а формальним членом НСПУ став у 51 рік. Не думаю, що з часом поетична (чи в ширшому розумінні літературна) Муза «навіки покине мене» і це буде найбільшою моєю трагедією у житті… Швидше за все, це капризне створіння помре разом зі мною у невідомий (слава Богу!) час. А «крилатий» вислів Е.-Е. Шмітта мені (чомусь) нагадав «студентський фольклор» – «Если долго мучиться, что-нибудь получиться!» Це точно не моє. Отже, я не геніальний? І (вдруге) – слава Богу!
До «Запізнілої дискусії з Гумільовим, або Дещо про переклад поезії» додам лишень, що так чи інакше, але переклад – це переспів, інша версія оригіналу. Знання мов і необхідний словниковий багаж обов’язкові. Спілкуюся з чудовою українською поетесою і перекладачем російської поезії Наталією Горішною (м. Черкаси). Перекладів одного і того самого твору може бути кілька (однією мовою). І який тоді кращий? Той, що схожий на «ті» мовні традиції, чи на «ці»?
Так сталося, що я не «хворів» російською поезією через мовне середовище у батьківській сім’ї. Так собі, вивчав у школі, хоча подобалися мені вірші О.Пушкіна та М.Лермонтова за досконалість. Цих поетів убили, як і М.Цвєтаєву, як і багатьох інших поетів у різні часи. Невдячне мистецьке ремесло!
В моїй домашній бібліотеці на 2,5 тисячі книг є одна-єдина поетична книга Романа Скиби – «Хвороба росту» (зібрано-вибране за 1988-97 роки). Особисто з митцем не знайомий. Творчість (що в книзі) цікава, як на мене, вільна від будь-яких традицій чи впливів. Хоча я не скибознавець і не скиболюб, але бачу, що науку «Скибознавство» є кому розвивати!
А от творчість Тараса Федюка потрапила до мене у солідній «Цеглині» – вибраному з 15 книг, здається. Я навіть написав поетичний відгук і надіслав Тарасу Олексійовичу через Facebook. Таки незвичайний шевченківський лавреат!
Есей «Гарячі двотисячні» розповідає про творчу молодість Наталії Іванівни та яскравих лідерів цього літературного покоління. Знаю тепер про двомовність «двотисячних» і хто така Княжна Теребовлянська в українській літературі.
Дуже цікавим є нарис «Пастух бджіл і всі, всі, всі», де Наталія Пасічник наводить цінні спостереження і закономірності літературної творчості, як професійний філолог і педагог-науковець. В публічному поетичному просторі (газетно-альманаховому) я присутній десь з 1996 року, тому спокійно реагую на власні «шедеври» і «не шедеври». Наше вибране з наших творів – це типовий суб’єктивізм, спроба здаватися кращим, аніж я є насправді. Його величність Час усе зробить якнайкраще! Ось в цьому році з’явилося повне зібрання творів Лесі Українки в 14 томах і це перекреслило всі радянські 4-томники і 8-томники, бо тепер Л.Українка – справжня і не «вибрана». Як вивчати еволюцію творчості митця? Лише по «вершинах»? А на чому вони виросли і стоять, не цікаво?
Попри все, я впевнений, що майбутня збірка вибраних поезій Наталії Пасічник «Пастух бджіл» буде неймовірно вдалою!

ІІ

Мушу зазначити, що мемуарна література, про популярність якої я писав у першій частині цього відгуку, має дивовижні секрети своєї привабливості та затребуваності. Читач ніби потрапляє у «секретні файли» авторських спогадів, інтимні ситуації та переживання, наближається до автора твору, як до людини «впритул». З іншого боку, автобіографічні тексти дозволяють авторові подбати про «правильність» свого життєвого і творчого шляху, як то кажуть завчасно! Краще я розповім, як усе було, а не хтось буде нав’язувати свої версії, часто необ’єктивні та ворожі…
Отже, ми маємо 14 есеїв про poetica vitae. Дивні почуття мене переслідували під час ознайомлення з цією частиною «Артиклів», бо попри нашу з авторкою очевидну різницю у віці, певні збіги в життєписах (Теребовля – 13 тисяч жителів, мій Тульчин – 15 тисяч мешканців, типове «покарання» - музична школа, колоритні вузівські будні та ін.) розвеселили!
А тепер – про серйозне: ось як, змалечку, здібний батько-аматор у літературі готував до мистецьких справ свою донечку, напевно мріючи про її високі літературні злети! У мене такого не було і я не про заздрість… Просто готувати людину до чогось їй приємного і цікавого (ще й педагога у третьому поколінні) доцільно і логічно. Погляньте на профорієнтацію в наших сім’ях, родинах, громадах, суспільстві! Це ж «броунівський рух», торжество абсурду, непідтверджених амбіцій, фантомних «досягнень» фальшивими «профі»…
Тепер – про приємне. Зрозуміло, що дитина, улюбленим героєм якої є Буратіно, буде йти до мети до кінця! Шлях, відображений на обкладинці книги «сухими» фактами, вражає, бо це «до 40». Відвертість автобіографічних мініатюр справляє теж неабияке враження «…як авантюризм у позитивному його сенсі.» (стр.57)
Щоб зрозуміти душу Н.Пасічник, варто уважно прочитати есей «П’ятнадцять фактів про мене (собі на тридцятиліття)»:
8. Я постійно закохана. Коли я не закохана, я страждаю.
14. Я забула майже всіх, кого любила. (стр.73-74).
З огляду на те, що нині твориться в НСПУ і навколо неї, я з повагою і розумінням підтримую думки поетеси з есею «Членський квиток»:
«Попри все, мене не покидає віра в ідею великої письменницької спільноти й бажано з вагомою матеріальною підтримкою. Якою була ця організація – питання історії. Якою вона буде – справа її теперішніх і майбутніх членів. Коли ж мені пропонують вийти зі спілки, я кажу: «Цей хрест нестиму до кінця» і на підтвердження показую членський квиток. А він завжди зі мною.» (стр.65).
В цій частині «Артиклів» окремі есеї мене відверто засмутили, а інші – трохи шокували… Зрештою, кожний (кожна) свідомо творить «пам’ятник собі нерукотворний»?
Окрім усіх моїх недоліків, я ще й не філолог, тому не посоромився через Вікіпедію поцікавитися словом «артикль». Це вказівник, службова частина мови, яка визначає деякі особливості іменника. Про особливості поетеси Наталії Пасічник у даному відгуку мовлено достатньо і хай розцвіте (колись) мандариновий сад Наталії Іванівни біля моря її мрій!

Прокидаймося, щоб читати!
Відповісти на статтю