Критика, рецензії
ВСЕ НА ВІВТАР ЖЕРТОВНИЙ ПОКЛАДУ ЗАРАДИ СТЕПУ І ЗАРАДИ ВОЛІ!»: СУГОЛОССЯ ПОЕТИЧНИХ І ЖИВОПИСНИХ ДУШЕВНИХ КАМЕРТОНІВ У КНИЗІ ОЛЕГА ГОНЧАРЕНКА «НОВА БРАТИНА»
Наталія Зайдлер, кандидат філологічних наук | 06.01.19 6:39:56
Понад чверть століття спілкуюся з моїм земляком – мелітопольським митцем Олегом Миколайовичем Гончаренком. Спочатку це був професійний діалог філолога з талановитим письменником, а згодом (враховуючи подібність поглядів на ключові питання буття) і товариський. Тому з упевненістю можу стверджувати, що Олег – максималіст. У його сприйнятті життя нуртує чітка полярність: він із глибокою повагою ставиться до тих людей, для кого поняття гуманності, совісті, честі, звитяги заради землі предків (а це представники різних національностей), тремтливе опікування всім живим є природним, як дихання, і зневажає тих, хто не шанує рідну мову, батьківщину, її історію, традиції та звичаї. В останні роки його найпекучішим болем є війна сусідньої держави-агресора проти українців. Про все це (серед іншого) і книжка «Нова братина» (2017), що побачила світ до 50-річчя Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України.У передмові до зазначеного видання сказано, що воно – «Вічний Хліб Совісті… результат реалізації… спорідненого натхнення… переспіви поезій добрих друзів із наших країв та з інших країн… Але закономірно та логічно започатковують цю книжку озвучені філософемами кольорові розмаї… Володимира та Людмили Форостецьких, бо наше все-таки маємо завжди починати зі свого». У цій прикінцевій думці весь Олег Гончаренко – Українець, майстер художнього слова, волонтер!
Про переспіви, вміщені до видання, автор цих рядків уже писав раніше (у розширеному варіанті їх було видано окремими збірками). Отже, зупинимося на художньому осягненні О.Гончаренком живописних полотен Форостецьких, якому присвячено два розділи книжки: «Подих степу» – рецепція на картини Володимира та «Коли папороть цвіте» – Людмили. Слід наголосити, що раніше багатство асоціативного мислення, пов’язаного зі сприйняттям поетом живописних полотен, було презентовано ним у збірці «Катрени оголошених картин. Навіяне живописом Івана Марчука». Серед низки тогочасних схвальних відгуків на цю працю (п’ятсот віршів на п’ятсот картин) на особливу увагу, на наш погляд, заслуговує зізнання Шевченківського лауреата – всесвітньо відомого українського живописця І.Марчука, – який у передмові до книжки наголосив на тому, що жоден із численних митців та науковців, які прагнули осягнути космос його таланту, не зміг так глибоко і точно осмислити і передати зображене на полотнах Майстра, як це зробив Олег Гончаренко.
«Нова братина» є наступним переконливим свідченням неповторності образного мислення поета, який, послуговуючись магією власного високохудожнього слова, спромігся безпомилково «розкодувати» відчуття, мрії, сподівання тощо, за О.Гончаренком, «прекрасних запорізьких художників».
Без сумніву, лише погляд «в одному напрямку» і живописця, і поета здатен створити рядки, які стовідсотково відбивали б подібність сутності світобачення цих особистостей, трансформуючи творчі монологи у найщиріший мистецький діалог сердець, що б’ються в єдиному ритмі. Упродовж знайомства з поезіями читач з’ясовує, що ці митці – однодумці, зберігачі кращого в бутті нашого народу. Їхні обереги – це наші національні святині: від язичницьких богів, Кам’яної Могили до сивого Дніпра і козацької Хортиці тощо. А найвеличніші свята – це Покрова, Різдво та всі ті, що споконвіку шанують православні земляки.
Розділ «Подих степу» відкриває поезія «Вічність» на спомин Володимира Форостецького. Як реквієм лунає сповідь автора, що відбиває гіркоту нашого сьогодення, в якому мислячій особистості виживати важко: «Ти знаєш, друже, як без крил стражденно – / як страшно часом на пустім шляху?! /… / Вся зброї сталь уже пройшла крізь мене. /…/ Моїх основ підмито береги». Однак поетові відомо, чого вартує незрадлива пам’ять, оскільки пам’ятати – значить не коритися і вірити, тому «…є воля! Є окраєць поля, / ще вартий і натхнення, і снаги! / Ще рани омива мені Славута». Усі наступні вірші, навіяні живописом В.Форостецького, – це ретроспективний погляд на національну історію, де міфи (як у давніх еллінів) – це реальні події, що відбувалися, однак дуже давно, це наші злети і падіння, перемоги і втрати, рукотворні нагадування про співвітчизників у Європі, до якої вони завжди прибували не як завойовники, а як творці, і вміли не руйнувати, а захоплюватися красою чужих країв, ще більше цінуючи своє, рідне. У поезіях читаємо: «Тут не в полин ти грузнеш, а в одвіччя – / в застиглий в стеблах праведний Огонь! /…/ …Кам’яна Могила»; «Наша судьба – у бога на чолі – тінь… / І «обраним народам» сорок літ / дано блукань, а нам – тисячоліття»;«Ви знаєте, що таке Гордія? / Ви знаєте, що таке Славія? / Це ми – після скіфської оргії / свій степ знову буримо (лавою!) – / З трипільської мли величавої / мчимо знов у мрійності полум’я. / Даремно, віки, нас вінчали ви / з руїною, смертю, неволею!»; «Нам літами козацької величі / прихиляла і вись Покрова…/ На крові, що сточили із вен мечі, / постає наша велич нова! /…/…на славному острові Хортичім / всі Пророки й воскреснуть колись»; «…Відень. /… / Козацька церква біла, як лебідка, /… / Коли вона відбилася від зграї, /…/ Було колись… тому віків зо три… /… / твій пра-пра-прадід під її основу / поклав дещицю рідної землі – / зняв заповітну ладанку із шиї»; «Я безмежжя знов п’ю заповітне! / Я зрікаюсь гордині й пихи! / А весінні мелодії Відня / мжичать сріблом на далі й дахи…»; «При всій своїй зразковій готичності / Собор … схожий / на древню карстову печеру, /…/ …навіть українська мова / звучить тут латиною! /… / Збираєш себе по атому і спішиш / під сонце – у своє золоте православ’я».
Олег Гончаренко, як завжди, переконаний у тому, що кожному з нас необхідно пам’ятати уроки національної історії і робити висновки, а також працювати (там, де максимально зможемо допомогти і собі, й батьківщині здобути гідне буття) для слави України: «…зове Січ-мати. /… / не пізно ще нічого – твердо знаю, / поки ще серце в грудях вірне є / і марнославства у душі немає, / і є готовність вмерти за своє»; «Що, Мамаю, ізнову не спиться тобі? /…/ Ох, козаче, даремно отак не тужи: / ще живі і надія, і слава. / Просто треба народу воскреснуть з олжі, / й знову степом покотиться лава».Переконані, що тут доречно згадати рядок зі знакової праці митця – фото-поетичного альбому «АТО. Моменти істини»: «…Бог… / з вас кожному скаже у судній добі: / «Я знаю, що ти вже не міг буть героєм… / Та хто заважав бути чесним тобі». Отже,поет, –найперше серцем – «скануючи» нашу минувшину, ділиться з читачем тим, що йому вдалося в ній розгледіти, про що вона нас, українців, попереджає і що пророкує: «…Виходжу в Степ… / всотати сили із Води й Роси – / рве ніздрі дим жертовного багаття / і знову чую тихі голоси. /…/ Зібралися на Сход вожді старі. / Вона уже триває Віща Рада!»; «Бач, сил ворожих досі ще трива тиск / на мій прекрасний і урочий світ…/… / Святий Грааль і череп Святослава / пригублю я, аби набрать снаги, / аби постати істинно з Народом / во славі, честі, мудрості, красі! / Така мета цього мого походу / до витоків билинної Русі».
На наш погляд, живопис Форостецьких – не лише Володимира, а й Людмили – привернув увагу поета (серед іншого) і їхнім щирим прагненням поринути в сиву минувшину, віддавши їй належну данину пам’яті, а також осягнути, як відбувалося поступове формування людини сучасної цивілізації на рідних теренах. Можливо, цим пояснюється саме така рецепція (розділ «Коли папороть цвіте») живописних полотен Людмили Форостецької: «…додому ідемо – /… / де ми мудріші за увесь цей світ. / Одненький рух, єдиний мислі зліт – / і знову прокидаєшся в Трипіллі…»; «…Снилась Скіфія… /…/ Якщо я бачу давні небокраї, / значить – я відаю таїни, а не «знаю», / значить – душа в мені кочівника жива»; «…колись повертаймось лелеками в рідне гніздо. / З брехливих «московій», із «братського» рабського іга – / сюди, де шляхи нам лягають легкі, як обрус, / де істини й птиць нам буття розгортає, мов книги, – / в билинну, у праведну, в батьківську Київську Русь». Відчуття цього зв’язку спонукає автора збірки часто звертатися до поетичних образів вогню (споконвічного попутника наших пращурів у їхньому нелегкому бутті) і різних форм дієслів горіти та не гаснути на позначення власної жертовності в ім’я батьківщини, віри в її щасливе майбуття тощо. Підтвердження цієї думки знаходимо в таких рядках О.Гончаренка: «Роздмухав слова ще жарину у брильянт… / Згорів і сам в поезії до тла!»; «Вклоняюся степу, вклоняюся полю і хаті. / Живу недарма, не зрікаючись ймення свого. / Не треба мені за любов цю ніякої плати: / є хліб і до хліба, земля і вода, і вогонь»; «Гори і не шукай ні в чому зиску, /… /…шукати варто змісту / бджоли чи краплі, що течуть-повзуть по пензлю! /…/ Тобі далося стати мудрим Свідком!»; «Не погаснути – треба уміти… /…/ І я знову надію кличу».
«Золоте православ’я», що побачив поет у картинах Володимира Форостецького, на думку автора поезій, гучно заявляє про себе і в полотнах Людмили. Ось як переконливо і щиро про це говорить Олег Гончаренко: «Загублений, розхлюпаний по світу / не знаєш як і душу віднайти… / Але насниться Бог й перстом укаже: «Ти! / Ти будеш тут хранителем Завіту!»; «Йдеш між людей… /… / І вись гуде, учора ще німа: / «Ти маєш право й сім разів на сумнів, / та на самотність в тебе прав нема! /… / Не бійся! Не суди! Не жди біди!» / «Спасибі Господу за віру і Великдень!» – / всміхаєшся. І… аж гудуть сади». Зауважимо, що образ саду – однієї з улюблених життєвих локацій поета, своєрідної візитівки мелітопольської землі – часто зустрічається в його поетичних і прозових творах. Із садом (садами) у митця пов’язані і спогади про дитинство та юність, і найщиріші надії: «Твій сад – твій яблуневий Спас, / і Божа благодать – у ньому. / Не яблука несеш додому, / а мрії й віри про запас / на окаянні холоди»; «З народження випала дальня дорога: / півсвіту – мої «батьківщини малі». /... / Сяйнули черешні, калини і вишні, / коли Україну вернув мені Бог. / Я перехрестився: «Спасибі, Всевишній»! / Із нею вмремо чи воскреснемо вдвох!»
Підкреслимо, що картини Людмили Форостецької (можливо, саме в них поет відчув невловиму, однак дієву жіночу чуттєвість) підштовхнули його до думки про магію живописних полотен: «Просто ступаєш в картатість палітри – / може, в безмежжя, а може, у літо…»; «Це щастя – розлитись, розтануть в палітрі, / далеких вирів осягаючи суть /… / і птицею бути (чи ангелом буть?)…»; «Та на стику у фізики і лірики / знов лише пензлю віриш й кольорам…»
Невиправний оптиміст і життєлюб Олег Гончаренко ділиться з нами своїми переконаннями і своєю незламною вірою: «Ну хто сказав, що чайки безголосі / чи квилять, наче вдови при межі? /… / На справжніх чайок час дивитись – шторм! / І слухати їх час – шалена буря! /… / тоді вони здіймають на крило / серця свої, відважні і гарячі. /… / Треба самому бути не рабом, / аби почути справжню пісню чайок…»; «Всоте в степ вернувшись знов здаля, / раптом помічаємо: «Над нами / в небесах Святковий Птах кружля!»; «Знаю на Боже питання одвіт. / І заготовано вже три бажання – / бути, звучати й любити цей світ»; «… обіймає обрієм мене / й цілує небом в очі Україна»; «Я ж шукаю іще милосердя, /… / й насаджу таки ще хризантем – / хоч розважу зневажену Вічність…»; «Щоб існувати, жити, явно бути, / тобі потрібен віщий Оберег. / Його й придумай! А осмислиш потім – /… / коли поля на тверді вічних пуст / розбудить яро рукотворний Тотем, / коли в степу піднімуться сади, / коли в пісках зазеленіють трави. /… / Пророчий труд оцей – твоє покликання!»; «Пора оцю вись розділити на сектори / кохання, надій, доброти!»
Погодьмося, що талановита творчість подружжя Форостецьких надихнула поета на ці прекрасні рядки, а читача поезія митця надихає на життя.
На наше переконання, О. Гончаренко (як і завжди) у кожну свою поезію вклав часточку не лише свого таланту, а й душі. Автор, поетично презентувавши живописні полотна Володимира та Людмили Форостецьких, зумів не лише наголосити на їхній мистецькій привабливості, а й поділитися з читачами історією свого життя і близьких йому по духу земляків: «Жив скіф… /… / Він степ любив, повний весінніх чар, свій /і рід, і плем’я, і жону свою. /… /…люди говорили, / що, очевидно, мав іще він крила, / тому живим переселився в рай. / Його і досі жде його жона. /… / Їй – УКРАЇНА – праведне ім’я! /… / Сини її і бережуть легенду / про Воїна, якого звали «Я»…»; «Ти віриш: «Є він – Золотий Козак / та ще й при тім – на срібному коні!» /… / хто він такий – Голота чи Мамай, / Вернигора чи Вернидуб, чи Мамарига? / Він єсм. Ти єсм. І є на двох одна / легенда нескінченного польоту – /… /…вічна лицарська робота».
Отже, вкотре (адже доброго слова не буває забагато) побажаємо Олегові Гончаренку такої щасливої долі, яку він завжди щиро зичить і пророкує нам, його співвітчизникам, – «ЗОЛОТИМ УКРАЇНЦЯМ»!