Критика, рецензії
Якщо твір «вдягнути»….на себе
Буцяк Ірина, студ. гр. Р-21, УАД | 25.09.14 8:51:14
ШКОЛА КРИТИКИ"Життя Ласарильйо з Тормеса» -- повість, яка, судячи з відомостей, що дійшли до нас, вийшла у 1554 році. Її автор нам не відомий. Головний герой є витвором народної уяви (адже його образ взятий з фольклорних оповідань і анекдотів) і «розповідає» нам про свою добу і людей, які в ній жили.
Ну що ж, зазвичай після прочитання «чого-небудь» народжуються якісь почуття. Які почуття після «Ласарильйо»? Навіть не знаю. Якось я до нього надто практично підійшла, може…
Прочитала критичну статтю вже після самого твору. І чомусь лише розум сприйняв, серце вперто мовчить. Напевно, не готовий сучасний читач вірити таким старим життєвим історіям. Чомусь. Та й взагалі, надто ми сучасні, швидкі, вимогливі до себе і до того, що навколо. Читаєш як казку, прочитав і забув. Що нам до його бід? На щастя, їсти є що. А якщо нема, то ще краще – нагода схуднути. А в Ласаро декілька днів не було нічого в роті. Не пробували, не знаємо як це. А якщо ще більше включити «героя нашого часу», то можна сказати, що Ласаро був звичайнісіньким безпритульним. Їх і зараз повно. Нічого не хочуть робити, то хай голодують. Ні! Не може так бути. І так не було!
А от про те, що ми надто заручники свого часу, я не жартую. Це справді так. Шедеври світової літератури на перший погляд викликають сміх, нерозуміння суті, сенсу, краси. Взагалі нерозуміння! Ось вона наша поверховість! Якщо подумати, то просто треба «перевдягти» Ласаро, його господарів, перенести до нас, і вони прекрасно «впишуться» в інтер’єр сьогодення. І спробуйте зі мною не погодитись! Сучасну людину не мучить голод. Мучить її бажання їсти смачніше. Та й не тільки. В нашій країні складно знайти роботу. І ми, як Ласаро, ходимо вулицями з надією, що хтось нас, бідних і нещасних, підбере. А всі ті пани скупі, егоїстичні. Втечеш від одного, та навряд чи знайдеш кращого.
І виходить, що з роками, та й навіть зі століттями нічого не змінюється. Хіба що нова вода тече по старому дну. А ми, люди, виходить, дуже примітивні істоти. Нічим не кращі за тварин. Подумати тільки, що століттями нам треба від життя так мало, якщо просто на це глянути. Зберігся твір, який повертає нас далеко назад, дає можливість пожити з тими людьми. А неозброєним оком бачиться такий примітивізм.
Чи то не примітивізм, а простота? І все так і влаштовано: сито, тепло, спокійно – більшого і не треба. Та ні, знайшов Ласарильйо собі ще й супутницю життя. Наведу цитату російською мовою, бо нею мені довелось читати повість: «женился — и до сих пор не раскаиваюсь, ибо она женщина добрая, прилежная и услужливая». Знову ж наводить вона мене на усвідомлення прісної правди життя. Одна людина знайшла іншу, вони підійшли одне одному. І чому я так все ускладнюю? Може, тому, що чогось бракує. Не у творі. В житті. Кожного дня ми кудись йдемо, щось робимо, для чогось робимо. А чи живемо? І що вкладаємо в слово «жити»?
Може, і ми голодні. Духовно. Хоча, хто ж нам не дає їжу. Якісь вигадані нами самими перепони. Нам бракує часу, але що ми робимо весь день. Лягаємо пізно, встаємо рано. А я ще казала, що почуттів у мене «Ласарильйо» не викликав. От скільки їх. А до чого все звелося? До думок про те, заради чого ми живемо. Як живемо.
Скільки запитань… І відповіді на них є, якщо не вдаватися в глибоку філософію. Щастя нам всі треба. А воно невидиме, коли поряд і видиме, коли далеко. Доступне очам лише декілька хвилин. Я вже перевдягала героїв, а тепер думаю, що і сам твір можна вдягнути. На себе. І бачиш в дзеркалі себе, а не твір. Ось така вона література. Розумієш про що повість, знаєш коротку історію її виникнення, а думаєш про себе, про людей навколо.
Щось ще треба сказати на завершення. Хай мене вибачить автор «Ласарильйо» (хоч його ніхто і не знає, він був, напевно) я збрешу, якщо скажу, що в захваті від його повісті. Я розумію її цінність і в жодному разі не вважаю непотрібною читачам. Вона виконує цілу купу функцій, зокрема береже тогочасну мову. А весь глибокий зміст я собі домислила. На свій розсуд, як мені забажалося. Може, все діло в тому, що «Ласаро» такий старий, а може в тому, що я така молода. В критичній статті я читала, що сім його господарів – етапи здобуття життєвого досвіду. Але це просто прочитала, сприйняла за належне, не дійшла до такого висновку сама. Ось така моя суб’єктивна думка про перший шахрайський роман.