Критика, рецензії

Тетяна Грунська та її романи

Оксана Думанська, доцент кафедри видавничої справи і редагування УАД | 26.02.09 8:50:22

П’ять років тому у видавництві “Каменяр” вийшла перша книга Тетяни Грунської – елегантний алігат: „Сільський роман” та „Міський роман” з визначеним жанром „Образки з життя”. Хоча вже сама назва передбачала епічну оповідь з наскрізним сюжетом, насправді це були окремі новели ( чи точніш, шкіци), мимо яких звичайна людина пройде й не озирнеться. Але зірке око Тетяни бачить у буденності і скороминущості миті людського існування в багатстві чи бідності, в зраді і вірності, в жартах і сльозах.
Слід віддати належне сміливості Тетяни, яка на зустрічах з читачами (навіть у міському парку Бучача!) читала свої образки – і віднаходила своїх майбутніх шанувальників.
Тут маю зробити відступ, оглянувши згрубша сучасний літературний процес, в якому співіснують комерційно успішні письменники, запотребовані так званою елітою, і письменники як такі, що не можуть не писати, не згадуються в різних рейтингах (хоча ми знаємо їм ціну!), самі знаходять гроші на видання і йдуть з ними до читача.

---

Якщо б хтось опитав через бібліотеки Львівщини читацький ареал, то, без сумніву, славетні модерністи опинилися б на маргінесах. Звичайному читачеві нецікаві рефлексії вічно нетверезого просунутого персонажа та ще й передані такими заковиристими довжелезними реченнями: найкоротші з них займають півсторінки. В одному сучасному романі на 130 сторінок – 80 речень! Як це можна сприйняти? Звісно, автор сам обирає собі форму спілкування з читачем, це його право на самовираження, і ніхто йому цього не забороняє. Та не треба нас переконувати, що вся Україна від таких текстів у захваті!
Тетяна Грунська – авторка відома: її романи популярні на рідній Хмельниччині, їх читають на Івано-Франківщині і Тернопільщині, на Київщині іЧеркащині. (Зрештою, можна було б навести якісь контрольні цифри гуртівні „Книжкові джерела”, якби у когось до цього дійшли руки.) Але найбільш знана вона на Львівщині, бо не цурається ні районних бібліотек, ні сільських. І правильно робить -- для автора найбільша нагорода, коли підходять за автографом і кажуть: читав(читала) всі ваші книги. Так що з цієї позиції Тетяну Грунську я б назвала однією з найпопулярніших письменниць.
Щодо народницького стилю, який обрала наша авторка, послуговуючись усіма прошарками української лексики, не оминаючи „запашних” діалектизмів, то вона цим „підтримує” своїх героїв – звичайних людей, які можуть бути вашими сусідами, знайомими, приятелями. Персонажі „Сільського роману” – баби й діди, тітки й дядьки, молодиці й свіжі наречені. Вони продають хати, допікають невісток, їздять рибалити, бігають на перелюбство в кукурудзу чи перегукуються в автобусі – все це їхнє неповторне життя-буття, саме в цей час, який збігає і якого комусь не вистачить, як не вистачило чоловікові на ім’я Арсен, щоб донести до хати клумак соломи.
Одне слово, своєю першою книгою Тетяна Грунська засвідчила, що її помірковане новаторство, коли різносюжетні новели зібрано в роман, саме те, за чим скучив читач: упізнати в тексті знайомі ситуації і відчути себе дещо причетним до них.
„Дорожний роман” і „Роман на припоні” – наступний каменярський алігат -- як на мене, дещо прогнозований, бо ж знову шкіци – короткі історії з народної гущі. Але вони вже писані в дещо іншому ритмі: одні персонажі прикуті до місця, інші – в дорозі, в русі, в пошуку.
І ось у серії „Повісті” вийшов ошатний томик – „Вероніка та її коханці”.Жінка в оточенні чоловіків, які, чесно кажучи, її не варті. Хіба що офіцер, так він у путах нещасливого подружнього життя, службових обов’язків та інших житейських умовностей. Мені здається, що в цьому творі якраз відчувається нерв сьогодення, коли жінка не натрапляє на так звану сильну половину, а змушена бути при якійсь горі м’язів, якій письменниця пошкодувала навіть дати ім’я.
І все ж навіть „Вероніку” можна назвати повістю в новелах, якщо трохи змінити архітектоніку оповіді, тому що історії стосунків героїні з чоловіками дотичні і розбіжні водночас.
Минулорічне видання „Каменяра” називається „Грабіжник, або чуже побачення”. Новели в ньому витонченіші, ніж у попередніх романах, що свідчить про Тетянину вимогливість до себе, про усвідомлення взаємозалежності між формою та змістом, про пильніше спостереження навколишнього життя. Це той випадок, коли читаєш більше, ніж написано, коли майстерність і емоційність викладу – в гармонії. І тут я не втримаюся від цитування, доводячи, що навіть вигук чи звуконаслідувальне слово може бути вдалим стилістичним прийомом. „Ххек!”
Хлопчик – на столику – тупав тугенькими голими ніжками, поклавши долоньки на брудну шибку вікна. Маєчка у веселі коники та віслючки зворушливо напиналась, оголюючи рожеве пузце. Тато... притримував його за грубенький, з ямочками ліктик.
-- Ххек! – захоплено вигукнуло маля, тикаючи пальчиком у шибку.
Тато провів ясно-блакитними очима краєвид по той бік вікна й статечно мовив:
-- Телевізійна вежа.
Малятко притулилось чолом до скла, щоб не впустити з очей ту вежу, та вона – як шкода!—стрімко зникла: потяг не вбавляв швидкості.
-- Так, вежа. Якби збудували її з цегли, була б важкенна, -- повагом пояснив тато. – А металевів труби легші, ніж цегла.
Хлопчик повернув до тата голівку й уважно слухав. Та раптом оглушливо загуркотіло – він злякано відсахнувся. Чоловік, широкий в плечах, статурний, підвівся.
-- Ххек?! – спитало маля, втискуючись у татові надійні руки.
-- Товарняк. Везе будівельні матеріали. Бачиш, шифер – дах вкриють ним. А он рейки – залізницю прокладатимуть. А ти згодом поїдеш нею до моря...
Гадаю, що кожен з нас хоч раз в житті спостерігав щось подібне у потязі, -- і така проста, на перший погляд, замальовка нібито й не має ніякого глибинного змісту. І все ж авторка підводить нас до думки, що такого тата дитя не спитає: „Навіщо ви мене купили, коли ви зі мною не розмовляєте?” Тато поводиться по-дорослому із своїм маленьким сином, не гнівається за непосидючість, не відмахується від його ще несвідомої допитливості – і в цьому і любов, і мудрість, і щастя.
Новела „Мудрість супроти юності” – приклад вдалих пошуків форми. Діалог між онукою та бабусею просто проситься на сцену, бо дотепні бабусині відповіді – зі скарбниці народної мудрості.
Є в цій книзі разочок новел-спогадів. Звичайно, про дитинство. Вони прекрасні якраз у своїй простоті, бо Тетяні вдалося на якийся час перевтілитися в себе саму отого ніжного віку, коли дитя виявляє непокору, шкодить, бешкетує і навіть вперше закохується. Тетяна ще себе не спробувала у прозі для дітей підлітків, а дарма.
Таня і Валя, дві сестрички, мешкають у бабусі, пізнаючи навколишнє життя: спостерігають комічно-трагічну історію, як бабуся ховає брагу від міліціонера, печуть картоплю в стіжку соломи, слухають побрехеньки про котлети з людського м’яса, купують хліба на цілий карбованець, втікають від кусючих ос, ночують під цвинтарем...
Ні, це треба читати, бо особливість письма Тетяни Грунської в тому, що вона досягає природності, нефальшивості оповіді, не зловживаючи художніми засобами. Для неї головне – слово у всій його пластичності, приказка чи будь-яка інша фразема, не зужита до штампу, а не гора метафор.
Письменницька праця особлива: вона вимагає суголосності думок і почувань, тобто раціонального та емоційного, а врівноважувати їх доволі складна річ. Надмір емоційності так само шкодить художньому тексту, як і надмір розрахунку на потребу читача. В середині 90-х мені до рук потрапила повість про молодого журналіста, який приїздить у місцевість, де загинули упівці. Привид молодого вояка являється до персонажа вперше тоді, коли він поранив собі руку і побачив власну кров. Містика, так би мовити, вмотивована. Але ось журналіст повертається в місто, викликає до себе на квартиру подружку (письменник смакує їхні любощі!), і стирає до крові свій чоловічий робочий орган. Не повірите, але знову з’явився привид загиблого упівця… Це до питання умотивованості художніх прийомів. Зразу видно, що письменник ухопив „гарячу” актуальну тему, але не впорався із своїми власними уподобаннями.
Народництво Тетяни Грунської – не показне, а правдиве, тому що вона живе серед людей, нікого з них не зневажає, а глибоко розуміє, співчуває упослідженим і тішиться переможцям. Її уміння примітити деталь – це і від Михайла Коцюбинського, і від Григора Тютюнника, і від своєї мистецької уважності, бо з таким же умінням вона тримає в руках пензля. Але про неї як про художницю –розмова окрема.