Статті, блоги

Дмитро Бондаренко: "Головне завдання автора – писати гарні твори, а не організовувати футбольні матчі."

Н. Дев'ятко | 27.12.11 6:34:07

Розмова із прозаїком Дмитром Бондаренком, одним із лауреатів конкурсу "Літературна надія Дніпра"

- Доброго дня, Дмитре. Ви першим подали свої твори на конкурс і, зважаючи на Ваш професійний досвід, певно, не сумнівалися, що дійдете до фіналу. Ви перемагали у багатьох обласних і всеукраїнських літературних конкурсах. Проте, яке значення має для Вас фінал конкурсу «Літературна надія Дніпра»? Як Ви вважаєте, чи може обласний конкурс відкрити імена молодих письменників для всієї України?

---

- Так, справді, Наталю, мої твори неодноразово відзначалися на різних літературних конкурсах, здебільшого загальноукраїнських. І ось що я помітив. Майже завжди я там був єдиним представником Дніпропетровщини. Чому так виходило і виходить? Чому, наприклад, коли під Києвом щороку відбуваються «смолоскипівські» культурні семінари дніпропетровці там дуже рідкісні гості? Чому коли відбуваються різні конкурси на кращу книгу року в Україні і т.д. ви ніколи не побачите серед переможців авторів з нашого міста.
Що невже у нас молоді люди нічого пишуть цікавого? Невже на майже мільйонне місто у нас немає жодних літературних талантів? Звичайно, що це не правда. Є і автори, і цікаві твори. Але немає літературної інфраструктури і сталих традицій, які б дозволили достойно представляти місцевих талантів на загальноукраїнський рівень.
Не секрет, що в нашій країні у будь-якій сфері дуже велику роль грають земляцтва. І література тут не виняток. Харківські й івано-франківські літератори гримлять своєї славою на всю країну не тому, що вони талановитіші за своїх дніпропетровських або, приміром, вінницьких колег. Вони просто більш згуртовані і активніші. Мають зв’язки у великих видавництвах і загальноукраїнських ЗМІ. Найзнаменитіший сучасний український автор Сергій Жадан з Харкова сам визнає, що найкраще йому вдається організовувати. Тобто він знаменитий не тому, що написав якийсь талановитий твір, яким би зачитувались широкі верстви населення, а тому що він гарний організатор, активіст і взагалі «свій хлопець».
Але ж головне завдання автора – писати гарні твори, а не організовувати футбольні матчі.
Тому дуже добре, що з’явився такий конкурс, як конкурс «Літературна надія Дніпра», який надає можливість спробувати свої сили навіть початківцям. Адже початківець, а тим більше якщо він справді талановитий, дуже часто сором’язливий і невпевнений у своїх силах. І тому такий конкурс може справді стати для нього гарним початком і стимулом для подальшого літературного зросту.

- У 2006-му році Ваш роман "Сімнадцятий поверх" став призером читацьких симпатій конкурсу "Книга року Бі-Бі-Сі". Я знаю, що то був не простий конкурс і читачі, по суті, пішли проти волевиявлення журі. Читач має велике значення для Вас як для письменника. Наскільки впливають уявлення і думки читачів про Ваші твори на Вашу подальшу творчість?

- Дякую за це питання. Воно фактично є продовженням першого. Так справді на тому конкурсі "Книга року Бі-Бі-Сі" стався досить гучний скандал. Рішенням журі було скасовано попереднє читацьке опитування, за яким мій роман «Сімнадцятий поверх» став призером, а перемогу було віддано знову таки тому ж Жадану.
У тому двобої між мною і Жаданом переміг харків’янин. Бо на його боці були всі загальноукраїнські ЗМІ, і вся літературна тусовка, для якої він вже давно став «своїм».
Я ж міг сподіватися лише на своїх читачів, які потім дуже часто запитували мене: «Як же так, нам так сподобався ваш роман, ми за нього проголосували, а перемогу дали іншому?»
Ну що я міг їм відповісти – проти системи воювати важко.
Але головне звісно, що читачі оцінили мій твір "Сімнадцятий поверх", і дай Бог кожному авторові почути стільки захоплених і схвальних відгуків, скільки я почув після його виходу.
І врешті справедливість потроху перемагає. Минуло п’ять років від тих подій з конкурсом, і зараз мало хто і згадає ту Жаданову книжку, з якою він переміг. Натомість до мого «Сімнадцятого поверху» і досі досить сталий і щирий інтерес серед читачів. А в 2008 році Представництво ООН в Україні відзначило цей роман першою премією серед творів, які висвітлюють проблему СНІДу в країні.
Тому звичайно, читачі – це дуже важливо для письменника. Вони, як бачите, і підтримують у важливу годину, і надихають на нову творчість.

- Вашим основним жанром є гостросюжетна проза. У Ваших оповіданнях, повістях і романах змальовуються наші сучасники зі своїми непростими долями, проблемами, комплексами, страхами. Чи мають Ваші герої прототипів і чому Ви обрали для себе саме такий жанр?

- Мені цікаво писати саме в такому стилі. Гостросюжетність – це в якісь мірі і вимога часу. Зараз треба так писати, щоб твоє письмо могло конкурувати з усім іншим: Інтернетом, кіно, серіалами. Мені дуже приємно, коли люди кажуть, що вони щось не змогли зробити через якусь мою книжку. Одна молода жінка на книжковій виставці сказала, що забула виключити борщ, який у неї варився на кухні, бо зачиталася моїм твором. Інша навпаки скаржилась, що її сім’я залишилась без обіду – бо їй за моїм романом було ніколи.
При цьому про сучасників і про події, які відбуваються в наш час мені писати легше. Адже прототипів навколо – майже мільйон. 

- Ви пишете українською мовою. Всі Ваші книги, а їх у Вас, якщо не помиляюся, на сьогодні вже сім, вийшли українською, при чому перша у 2003-му році, за рік до виникнення моди на «все українське». Розкажіть, якими причинами був обумовлений Ваш мовний вибір?

- Це питання можливо найчастіше серед тих, які ставлять мені. І кожного разу, так виходить, в залежності від обставин, відповідь виникає сама собою. І вона дуже часто різна. Я торкаюся або одного або іншого аспекту. Але найбільш вірним буде мабуть відповісти так. Кожен автор, особисто, сам вирішує якою мовою йому писати. Це його самостійний, внутрішній вибір. Як би не пафосно це звучало – але це мабуть таки поклик серця. Тут можуть бути також різні інші додаткові чинники. Але головне – це гармонія всередині себе і гармонія в своїй творчості. В українській мові, як автор, я себе почуваю гармонійно.

- Ви патріот свого міста, це звучить й у Вашій творчості, й під час «живого» спілкування. На Вашу думку, як місцевий, регіональний патріотизм може сприяти становленню патріотизму національного? Чи Ви ніколи не замислювалися над такими речами?

- Регіональний патріотизм був досить сильним у дев’яності. Регіональні газети мали більший наклад за всеукраїнські, місцеві телеканали були популярніші за київські. Щодо літератури була схожа ситуація. Письменник міг спокійно сидіти у себе, приміром в Івано-Франківську і при цьому бути відомим на всю країну. Зараз ситуація кардинально інша. Все відбувається в столиці. І всі ці журналісти, автори, політологи, я вже не кажу про спортсменів, які творили славу своїм регіонам у дев’яності зараз, як правило, працюють у Києві. Тому навіть з’являється деякий такий столичний снобізм – якщо чогось, якоїсь культурної події, наприклад, не було у стольному граді, його не показали по всеукраїнським каналам – значить цієї події не було взагалі. Люди їдуть з Дніпропетровська. Ось нас уже менше мільйону. І талановиті люди, відчуваючи, що вони не мають можливості відбутися тут, їдуть одні з найперших.
Можливо, саме такі конкурси, який зараз проводить найпопулярніший дніпропетровський інтернет-сайт gorod.dp.ua і допоможуть якось протистояти цим негативним тенденціям. Те, що з’явилося таке літературне змагання для молоді є для мене дуже показовим. Це говорить про те, що в нашому місті є справжні патріоти Дніпропетровська, яким небайдуже його майбутнє.

- Й останнє запитання. Ви прозаїк, романіст, яку книгу хочете написати, що стала б однією з вершин Вашого творчого самовираження? Про що б ішлося у такому творі?

- Я забобонний, і не дуже люблю казати про творчі плани. Єдине, гадаю, що свою найголовнішу книгу я ще не написав.
З іншого боку все це вирішувати читачам. Бо дуже часто, я б навіть сказав майже завжди, автори помиляються щодо цього.
Як відомо, Конан Дойль вважав головними своїми книгами життя якісь свої історичні романи, назви яких зараз ніхто і не згадає. Натомість своїх детективів про Шерлока Холмса, які писав для заробітку, стидався і навіть ненавидів. Час і прихильність читачів розставили все по своїх місцях.

Розмовляла Наталія Дев’ятко

---

Про автора

Бондаренко Дмитро Вікторович народився 11 травня 1974 р. Закінчив Дніпропетровський державний технічний університет залізничного транспорту. Мешкає у Дніпропетровську.

Дипломант Міжнародного літературного конкурсу "Гранослов" (2001, 2003), лауреат літературного конкурсу видавництва "Смолоскип" (2002), фестивалю "Просто так" (2007, 2010, Коростень), конкурсу "Міське оповідання" (2010, Дніпропетровськ), конкурсу "Прекрасне поруч – 2010" (м. Київ), призер обласного конкурсу "Молода муза" (2008). Призер міського конкурсу "Літературна надія Дніпра" (2011).

Роман автора "Сімнадцятий поверх" став призером читацьких симпатій конкурсу "Книга року Бі-Бі-Сі-2006", у 2008-му за цей роман письменник був відзначений Першою премією представництва ООН в Україні.

Пише українською мовою.

Жанри – гостросюжетна проза.

Співавтор збірника "У вирі дум і почуттів"(2008, Дніпропетровськ).

Автор книг "Пацюк" (2003, Дніпропетровськ), "Риба на вечерю" (2004, Дніпропетровськ), "Кохати по-дніпропетровськи" (2005, Дніпропетровськ), "Сімнадцятий поверх" (2006, Дніпропетровськ), "Красуні і бандити" (2008, Дніпропетровськ), "Як стати президентом?" (2010, Київ).

Сторінка автора "В контакті" - http://vkontakte.ru/id16647055
Клуб автора "В контакті" - http://vkontakte.ru/club21755129
Сторінка автора в ЖЖ - http://dmytro-bond.livejournal.com/