Людмила Шутько:

Статті, блоги

Людмила Шутько: "Живу з надією!"

Записав Сергій Квітницький | 21.05.19 7:22:54

Як чернігівка потрапила до Італії? Як вона там живе? Про що мріє? Ось її відверта розповідь. Отже, слово Людмилі Шутько.

У важкі 90-ті роки, як і більшість наших співвітчизників, змушена була шукати додатковий заробіток, щоб довчити своїх дітей, – їздила до Білорусі та Росії продавати популярний тоді зелений горошок (у скляних банках – така була тара). А одного разу колега допомогла вирушити на заробітки до Італії. Працювала на виноградниках, у полі – на рівні з молодими арабами, однак платили як жінці – лише половину заробленого... А мені ж на той час виповнилося вже п’ятдесят років! Втім, яка робота без знання мови? Завжди носила в кишені словник з італійської. Використовувала кожну хвилинку, аби запам’ятати нові слова. Добре, що італійська – така ж мелодійна, як і рідна, отож не довелося, заради правильної вимови, «ламати» язика…
Ходила до церкви – ще раз переконалася: головне не приналежність до тієї чи іншої релігійної конфесії, а віра й добрі помисли; коли людина живе з Богом у серці й нікому не причиняє зла. Взагалі, щоп’ятниці я вже старалася не працювати в полі, а допомагати прибирати в храмі – безкоштовно, разом з італійками. Вперше побачила, як зі щирою радістю та любов’ю трудяться волонтери, добровільно виконуючи суспільно важливу роботу в церквах, шпиталях. Потім саме священик допоміг мені влаштуватися на працю в одну родину. І почалося моє нове життя – трохи легше: я доглядала за безногою жінкою-інвалідом. Водила її гуляти на візочку, вчилася готувати італійські страви, а після обіду старанно читала вголос своїй підопічній Біблію. Звісно, сама ще не все розуміла, однак моя небездоганна декламація її влаштовувала. У мене часто запитують, скільки можна заробити в Італії, доглядаючи за важкохворим? У середньому – 850 євро за місяць (це залежить від досвіду, професіоналізму, репутації людини). Але праця – нелегка, вимагає великого терпіння й знання психології. Через кілька років, побачивши в релігійному журналі оголошення з приводу роботи, я написала туди листа; і за три місяці отримала запрошення (виявилося, що з тридцяти пропозицій увагу привернув чомусь мій лист). Отож я наважилася на переїзд: раніше мешкала неподалік від Риму, а згодом вирушила на північ, до Коголето (це – поблизу Генуї). І тут я знайшла свою долю: попрацювавши місяць, одержала пропозицію від господаря вийти за нього заміж… Чоловік виявився чуйною людиною. Дав мені змогу вчитися в академії шиацу та купувати книжки з нетрадиційної медицини. Отже, я змогла зайнятися тим, що мене по-справжньому цікавило. Власне, саме чоловік і став моїм першим пацієнтом: на ньому вчилася робити масажі, а також – моксу (це – тибетська методика припалювання цигаркою з полині енергетичних точок на кшталт голкотерапії).
Минули роки. Нині я – вдова. Мешкаю з доньками та онуками в Італії. Пишу казки, які друкуються в італійських і українських журналах, а також видаю книги. В Італії – добре, та хвилююся за Батьківщину... Живу з надією, що в Україні все нарешті владнається! Закінчиться ця триклята війна... Люди стануть заможнішими та щасливішими, і частіше привітно посміхатимуться, мандруватимуть усією Європою. А туристи, приїжджаючи до Чернігова, не жахатимуться від знайомства з тутешніми туалетами та річкою Стрижень, що так «неперевершено» смердить поблизу Красного мосту... Мрію, що Україна вступить до Євросоюзу та НАТО – сподіваюся, доживу!
Відповісти на статтю