Ірина Матурата: «Жінка може багато – але вона не всесильна»

Статті, блоги

Ірина Матурата: «Жінка може багато – але вона не всесильна»

Валентина Січкоріз | 18.06.14 22:17:00

Розмова з перекладачкою Іриною Бондаренко
— Пані Ірино, нещодавно у видавництві «Навчальна книга – Богдан» з’явилася збірка Ваших оповідок «Старші пані як явище». Звідки така увага до старших пань, що вирішили розглядати їх як суспільне явище?

— А вони таки явище суспільне – бо їх надто багато і в своєму розвитку вони – як у колі – зрештою таки невмолимо наближаються до менш численних … немовлят. Це клас пригноблених – бо їх не розуміє й висміює молодь. Часом старші пані й самі усвідомлюють свою безпорадність: скажімо, перед «навалою» техніки чи темпом сучасного життя.

— Лише читачкам статечного віку адресуєте своє видання чи не тільки?


— Адресувати можна будь-кому, навіть сисадмінам; інша річ, чи будуть вони це читати. Звісно ж, хотілося, щоб книгу прочитало якомога ширше коло читачів, та все ж таки це книга для жіноцтва. Статечним пані – для втіхи, задоволення й розради; молодшим – як пересторога: невдовзі й у вас будуть такі дивацтва!

— До якого літературного жанру Ви відносите цю книгу?


— Чудово вирізняють жанри редактори: їм і ставити клеймо. Для мене це роздуми про життя і місце в ньому поважних пані.

— Видання започаткувало нову серію книг «Торебка іронічної прози». Як же вдається про таких поважних пань, які ледь не все тримають на своїх плечах, писати іронічно?

— А лише так і можна про них писати! Бо якщо зобразити серйозно побут таких пані, то вийде трагедія. Або сухий стенографічний звіт, вже на першій сторінці якого можна буде вмерти з нудьги.

— Наскільки важливо вміти писати про важливе і серйозне саме з відтінком гумору й іронії?


— Це ніколи не зайве, а в певному віці, коли грізна депресія постійно намагається встати на весь зріст і розправити широкі плечі, без гумору й іронії просто не вижити.

— Якою ж постане перед читачами середньостатистична старша пані? Обтяженою зморшками й обов’язками літньою жінкою чи справжньою леді, у якої «життя тільки розпочинається»?


— А вона – все в одному, чи, як кажуть в готелях – all inclusive. Тут і зморшки, і обов’язки, і потяг до лейдизму (тобто, таки хочеться бути хоч трішечки леді!), і, як не дивно, «життя справді тільки розпочинається»! Бо нещодавно за кордоном я помітила, як багато туристичних груп (на жаль, неукраїнських) складається виключно з… будемо відвертими! – пристаркуватих пані, і начіпляють їм на шию рації! Щоб не губилися в просторі й часі…

— Чи знаходять на сторінках книги старші пані переваги перед молодими жінками й дівчатами? Чи комфортно живеться Вашим героїням у їхньому віці?

— Переваг – це можна з гіркотою констатувати – на жаль, небагато. Хіба що ось така: раніше ти закохувалась в чоловіків – і зазнавала розчарувань; тепер можна закохатися … просто в місто – наприклад, у Відень – і від цього нікому не гірше. Хіба що любов без взаємності…

— Як гадаєте, чи зміниться після прочитання книги у читачів уявлення про поняття «молодість»? Чи можна насправді відчути межу між молодістю і старістю?

— А межі насправді немає! Бо коли тобі двадцять, ти стара для шістнадцятилітніх; старою ти чуєшся в тридцять: аякже, он тим – лише 25! Наступивши (чи то вступивши?) на полудень віку, ти розумієш, що бажання твої не по віку… І так довіку.

— Чи вдається Вашим героїням встигати за сплесками різноманітних інновацій, завжди перебувати на хвилі часу?

— Лише так і виживеш! Або ти інновації – або вони тебе.

— Ваші героїні і подорожують, і намагаються налаштувати стосунки з комп’ютером, захоплюються музикою, небайдужі до залицяльників та регулярно відвідують перукарню. Що дає їм стільки завзяття? Що відволікає від монотонного проведення часу у товаристві телевізора чи сусідок-пліткарок?

— Спасибі телевізору: він відбив охоту до себе й наближатися. Бо телепередачі перейшли ту межу, за якою вже тільки кретинізм. Щодо сусідок-пліткарок…. А чи не здається вам, що соціальні мережі – це частенько по суті те саме розпускання пліток й перемивання кісточок? Я ж волію поспілкуватися з книгою.

— Де комфортніше почуваються Ваші пані – подорожуючи за кордоном чи у рідній домівці? А що робить їх по-справжньому щасливими?

— Як не парадоксально, але для того, щоб почуватись комфортно у рідній домівці, треба обов’язково кудись виїхати. Бо там, за кордоном, ти переосмислюєш своє життя, дивишся на нього здалека і збоку. Щастя в тому, щоб подорожувати – і в тому, щоб повернутися додому.

— Чи торкаєтеся у книзі певних суспільних вад, які ускладнюють життя старших пань?

— Суспільні вади – надто болюче питання; власне, аби абстрагуватись від суворих реалій сучасного життя і рекомендується взяти в руки «легку» книжку, а саме такою й замишлялась збірка «Старші пані як явище». Для того, щоб бичувати суспільні вади, потрібен могутній талант – скажімо, рівня Бальзака чи Гоголя.

— Наскільки цілісний образ української жінки в цілому постає у Вашій книзі?


— Навряд чи я візьму на себе сміливість сказати, що мені вдалося створити образ української жінки: можливо, це просто окремі риси певних жінок на рівні скетчів-замальовок. Сподіваюся, хтось у чомусь впізнає себе – й посміхнеться.

— Якою бачите роль сучасної жінки у сім′ї та суспільстві особисто Ви?

-- Жінка може багато – але вона не всесильна. Деякі ролі їй вдаються краще – наприклад, роль матері. Погано (чи це просто надто важка роль?) виконуються ролі політиків. Але, без сумніву, жінки в значній мірі пожвавлюють і урізноманітнюють життя як в сім’ї, так і в країні в цілому.

Розмовляла Валентина Січкоріз

Про авторку:

БОНДАРЕНКО Ірина народилася в Донецькій області. 1980 року закінчила Львівський університет ім. Івана Франка. Працювала вчителькою англійської мови і літератури та перекладачем в правоохоронних органах. В даний час проживає в місті Тернополі, займається перекладами художньої літератури з англійської та польської мов.
Публікації:
1) Ірина Матурата (псевдонім), «Старші пані як явище», видавництво «Навчальна книга – Богдан», м. Тернопіль, 2013 рік
2) Ірина Бондаренко «Першокласники UA. Роздуми маленької школярки», видавництво «Навчальна книга – Богдан», м. Тернопіль, 2013 рік .
Відповісти на статтю