Статті, блоги

Про редакторський професіоналізм

А. Судин | 03.12.13 11:43:52

(нотатки до дискусії)

Дискусія стосовно фаху редактора в українській видавничій справі потрібна постійно. Не в сенсі досягнення якоїсь дуже конкретної мети (як видається, загалом майже всі питання в цій царині вирішені, окрім «вічних», і нове слово сказати важко), а задля підтримки живості теми, покликаної тримати в тонусі видавничий організм.
Як на мене (вихованця старої школи як би хто про неї не говорив), роль редактора у творенні видання, суть редакторської роботи, взаємини з автором – це ті проблеми, від рівня обговорення яких залежить часто навіть не тільки якість видавничої продукції (у вузькому її розумінні), але й опосередковано -- здоров’я суспільства. Це проглядається не тільки крізь свободу сказаного слова, але якраз крізь його якісні параметри, залежні від видавничої справи.
У матеріалі, який днями довелося прочитати в інтернеті (не на українському, а американському сайті) саме як запрошення до дискусії про суть і якість редакторської роботи, йдеться про редактора головним чином як представника «обслуговуючого» персоналу, що заглядає в очі авторові, і про автора як замовника роботи. Про стосунки «клієнт – виконавець». Відповідати «американцям», ясна річ, не доводиться, і брати участь у дискусіях «там» -- теж. Однак у нас ця проблема не менш «зріла».

Звичайно, інтернетні джерела нині – далеко не завжди місце для наукової полеміки. Не в сенсі, що це неможливо, бо навпаки, як ніби і стимулюється, й інтернет часто виявляється місцем найоперативнішого обміну інформацією. Однак за «рівнем довіри» до місця публікації, а також частотою звернення наших науковців гуманітарного циклу до інтернету, і до того ж без наявності конкретного майданчика в нашій галузі – майже немислимий. Можливо, частіше тут можлива полеміка якраз професіональна, фахова, що супроводжується авторськими блогами і коментарями до них. Хоча, якщо бути ще точнішим, то це все ж таки якнайбільше місце для реклами і, відтак, застосування засобів створення іміджу. Тобто тих засобів, які потребують критичного ставлення. Іншими словами знову ж таки «недовіри». Через «особистісність» висловів.
Але я не про суть інтернету. Це лише поштовх для думки, яка виникла внаслідок саме суто американського рекламного ходу. Мова іде про лише одну з численних публікацій, які з’являються в інтернеті задля просування чи то ідеї, чи то бізнесу, чи то бізнес-ідеї. Зовсім невеличку, і яка (маючи на меті нібито заснувати дискусію, чи ж то її підтримати) перебуває в межах надто загального уявлення про професію «редактор», а точніше – рекламує конкретний інтернет-ресурс, що надає послуги з коректури і редагування авторам.
(http://publishingperspectives.com/2013/11/how-do-you-spot-a-good-editor-and-avoid-the-amateurs/
(How Do You Spot a Good Editor and Avoid the Amateurs? – «Як би ви відрізнили доброго редактора від аматора?»)
(До речі, публікація без явних ознак «на правах реклами», і навіть може бути розцінена нами як свого роду «джинса», хоча таке у США, кажуть, нібито й не підтримується.)
Менше з тим, чи є сайт авторитетним (його редактор був одним із «почесних гостей на Форумі видавців у Львові і навіть читав дві лекції), і чи варто нам (українським працюючим і потенційним професіоналам) знову, як то часто буває, орієнтуватися на «їхній» (аж такий передовий і ринковий) досвід. Мабуть, суть в іншому. Редактор – він (можна застосувати ходову фразу) і в США теж редактор.

Молода (якщо вірити фото, розміщеному на сайті) авторка матеріалу Анна Йєдл-Мур (Anna Yeadell-Moore) у короткому есе пропонує авторам легко і швидко розібратися в тому, який редактор є добрим, а який поганим.
Можна поцитую? (опускаючи більшість сентенцій рекламного характеру, де вона рекламує свій ресурс).

«Є редактори, а є люди, які називають себе редакторами. Є чимало таких, які говорять про себе, що вони хороші редактори, хоча насправді такими не є. Це часто стає болісною реальністю для авторів, які, платячи гроші, довіряють свої дорогоцінні слова в руки таких редакторів, заради того, щоб потім тільки розчаруватися, коли текст повернеться до них не лише з пропущеними помилками, але й – що гірше – зі спотвореним авторським голосом і стилем на догоду редактору.»

(Правду кажучи, пригадую одного такого розлюченого львівського автора, якого часто звинувачують у науковій легковажності, неточності фактів, і який на свій захист бризкав ядучою слиною не тільки на «невмілих редакторок», а ще й на заклад, який їх готує. Мені, як людині, причетній і до цієї професії, а також і до закладу, який таки готує непоганих редакторів, було через образу важко втриматися, щоб не відповісти подібними ж словами в бік письменника, який «не знає, що хоче» від себе і від редактора одночасно, але це справді розмова довга, а не для сварки, тому навіть не буду згадувати імен. Згадав лише для того, щоб підкреслити – тема гостра, але майже не обговорюється. )
Цитую далі:

«Як професійному редактору з багаторічним досвідом мені не раз доводилося збирати осколки від здобутого негативного авторського досвіду....
... Суть у тому, що авторам таки потрібні редактори, а хороші стосунки між обома є ключем до успішної публікації...
...Отже що робити, якщо йдеться про вибір доброго редактора для омріяного першого роману чи оповідання? Як можна розрізнити тих, які тільки кажуть про себе, що вони добрі редактори, і тих, які насправді є добрими? Я виробила кілька рекомендацій, які можуть бути використані будь-яким автором у будь-якій ситуації – чи то йдеться йому про коротку статтю до журналу, чи про перший роман, а чи наукову дисертацію. Тут діють однакові правила...
...Одержимість граматикою має велике значення. Перевірте граматику і пунктуацію на сайті редактора і в будь-якій кореспонденції у вас із ним.»


(Мушу вставити ремарку – в сучасній видавничій справі, принаймні українській, надто часто складається так, що автор, м’яко кажучи, не настільки сам добре володіє тою граматикою, щоб «перевірити редактора», і деякі публікації, що «вийшли друком», навіть художньої літератури, нині просто лякають своєю безграмотністю — що з редактором, що без його вказування у вихідних даних. А ще частіше автор настільки впевнений у собі, а видавець настільки халатний, що й «не потребують» редактора).

«Попередня робота в якості журналіста чи видавця є важливою, але не обов'язковою. Важливіше, що б редактор був затятим читачем (усього і вся), і мав емпатію до письмового викладу. Так, будучи письменником, журналістом, блогером він може підвищувати свою кваліфікацію в сенсі, щоб бути готовим краще перевірити вашу роботу, але він цим не здобуває автоматично редакторських переваг – точніше, не обов’язково належатиме до групи «кращих» редакторів.»

(Тут мушу одразу не погодитися, тим паче, що авторка надалі сама собі суперечить. Я, маючи теж свій досвід, добре знаю, що без уміння викладати свою думку, редактор найчастіше є ніяким. Він мусить сам уміти писати і відточувати перо. Можливо, не романи, але статті й есеї – точно. Адже він буде втручатися в чуже письмо не сокирою таки ж, а «пером». Як на мене, якщо редактор нічого ніде не опублікував, це справді нічого не значить, але якщо у нього є публікації, особливо ті, які стосуються критики прочитаного, – це добре. Добре, коли редактор уміє написати, щонайменше, обгрунтовану рецензію. Чи авторка порад мала б думати, що добрий письменник – це таки поганий редактор? Навіть самому собі. Або ж інший аргумент – якщо редактор не вміє редагувати самого себе («Лікарю – зцілися сам!»), то або треба визнати, що жоден автор не може жити без редактора, або ж редактор таки мусить вміти писати так, щоб інший редактор не втручався.
Однак читаємо далі...)

«Самодисципліна важлива для доброго редактора, як і здоровий глузд, і, без сумніву, вміння висловлювати свої думки ясно і коротко. Але головне, що відрізняє хорошого редактора від поганого, є готовність прийняти роль непоміченого героя, що перебуває в творі у глибоко у фоновому режимі, навіть без згадок і підтверджень. Хороший редактор підтримує голос автора... ...У моїй компанії (... ) наші редактори мають для повторення мантру: «Це ваша книжка , не моя!..»

Разом з тим:

«...Хороший редактор є добрим провідником вашим твором. Він завжди має бути чесним з вами і вказати на слабкі місця, а чи й граматичні помилки. Хороший редактор проведе вас через вашу роботу, показавши всі місця, де ви можете виявити себе краще, лаконічніше, і допоможе глянути вам на вашу роботу зі сторони.»
...
«За моїм досвідом, є три чітких категорії редакторів: «Хороший, поганий, жахливий.»
...
«Поганий редактор – це письменник-невдаха»


(щось таке ми вже давно читали в «Мартіні Ідені» Джека Лондона, хоча там було про видавничого редактора, який мусить казати «ні» або «так». – авт.)

«Такий редактор більше зацікавлений у демонстрації своїх власних авторських навичок, ніж у допомозі поліпшити ваші. Він змінює слова на свій смак і глушить ваш стиль. Вам робиться зле в животі, коли ви читаєте відредагований текст, а ще вам починає здаватися, що ви втратили голос. Пам'ятайте, що хороший редактор не змінить жодного слова аби для зміни, або на свій смак...
...Жахливий редактор – це недбалий редактор. Простіше кажучи, той редактор, що не надає потрібної уваги деталям. Такий редактор пропустить невідповідності фактів, а також орфографічні і граматичні помилки в тексті. Формування послідовного, безпомилкового тексту є основним завданням редактора, і хороший редактор зверне увагу на «не зважаючи на» і «незважаючи на», він гляне, де «професійний», а де «професіональний» .... відзначить навіть на помилки у форматуванні ....»

Відтак:

«П’ять властивостей доброго редактора.
• Хороший редактор не має власного «его»;
• Хороший редактор буде гранично відвертим із вами, і разом з тим ставитиметься до вас і вашої роботи з повагою;
• Хороший редактор наділений нав'язливістю в увазі до деталей і чутливістю до суперечностей;
• Хороший редактор мусить переконатися, що кожен вислів відповідний і співзвучний структурі;
• Хороший редактор завжди може докладно пояснити, чому і для чого зроблено кожну зміну.
Ще деякі підказки ви знайдете у перших стосунках з редактором. Чи швидко і професіонально зв’язався із вами редактор? Чи задоволені ви його обліком часу і витрат на роботу? І... найважливіший порада: варто попросити його про безоплатне пробне редагування. Кілька сторінок, відредагованих ним, покажуть вам, чи має ваш редактор якості, перелічені вище. І пам'ятайте , що хороший редактор бере ваші інтереси до серця.»

На цьому закінчую цитування задля вже глибших ремарок.
Справді, не маючи нічого проти такого короткого переліку якостей редактора, таки мушу додати коментарі. І як редактор, і як автор, що сам інколи мав справу з редакторами, і як викладач, що мав би дбати про добру підготовку редакторів.

По-перше.
Ніколи особливо не замислювався над тим, що таке добрий, чи поганий редактор (над усякими класифікаціями критеріїв), бо завжди (можливо, й від студентських часів) мав на увазі, що редактор просто МУСИТЬ бути добрим. Окрім того, це людина «покликана», як і в будь-яких інших професіях. «Поганий редактор» ніколи не назве себе редактором (хіба що за посадою), він елементарно боїться втручатися в чужий текст, і, власне, нічого там і не робить, окрім як виправляти граматичні і орфографічні помилки, що, насправді, є роботою коректора. Іншими словами, робота редактора – робота творча, потребує таланту, який не завжди піддається формалізованій оцінці, і, до того ж, потребує поваги не меншої, ніж авторська. Класифікувати редакторів на поганих і добрих – те саме, що класифікувати письменників на поганих і добрих, лікарів на поганих і добрих...
Адже справжніх критеріїв до цього таки нема! Тільки суб’єктивізовані. На око.
Хоча справді (без чужих мудрих порад, а по факту) редактори в більшості своїй, особливо досвідчені, люди тихі, і таки не мають свого гіпертрофованого его.
Зрештою, якщо на то пішло, то як редактор я б ділив авторів на розумних і нерозумних.
Тому для автора (розумного) вибір редактора – це не стільки пошук послужливого помічника, скільки просто такого ж розумного колеги. Відтак часто це не свідомий вибір, а свого роду лотерея, як і віднайдення друга. Або він знаходить розумну людину, або ні, здатен їй довіряти, або ні, прислухається до порад, чи відкидає будь-яку допомогу.
Стосунки між автором і редактором взаємні, а не однобічні.

По-друге, не маю потреби «рекламуватися» як редактор, а отже можу говорити (коли вже мова заходить про автора і редактора), з огляду не тільки на класифікацію редакторів, але й авторів (не з погляду вміння писати).
Як на мій погляд, розумний редактор (і це його професіональна риса) мусить теж уміти достатньо швидко виявляти авторів за класифікаційними ознаками, а відтак по-різному будувати з ними (аж до повної відмови співпрацювати) стосунки. Йому, як найманому працівникові, який залежить від «роботодавця», буде легше визначитися, як із ним працювати, якщо одразу зрозуміти, з ким має справу.
Наприклад, за тими ж ознаками розумності і амбітності, і їх пропорціями. (Чим більше розуму, тим більше гнучкості і менше амбітності. І навпаки.)
Інколи саме те, що автор розуміє, що йому потрібен редактор, уже свідчить, що він думаючий. Але часами це може бути виявом іншого – він боїться того, що написав, тобто не стільки відчуває, що треба порадитися, скільки відчуває невміння, але соромиться показати. Шукає саме не друга, а «прислужника»... «Та... поправте мені там помилки, бо ж я людина творча, у творчому запалі міг не помітити...»

Між іншим, як це не дивно б виглядало, але з боку редактора варто самому «напроситися» на редагування кількох сторінок, аби оцінити автора, наскільки він з ним «сумісний». І дати авторові можливість зробити те саме.
Можна додати, що автори набагато частіше мають гіпертрофоване его, яке забирає у них усі здатності до співпраці з будь-яким редактором, окрім як із тими, які «виправляють помилки», під якими маються на увазі саме, максимум, коми і тире, а також пропущені і переставлені літерки. Щонайменше, не кожен автор здатен спокійно перенести редакторську «прискіпливість», якщо вона є (а вона справді мусить бути), а вже тим паче виявлення ним недоопрацювань. Тому пробне редагування мусить не стільки показати «компетентності» редактора, скільки взаємну сумісність (у тому числі в подальшому й щодо темпів роботи і оплати праці). Якщо автор має «прийняти» редактора, то теж мусить погодитися із потенційним наступанням на власне его. Із тою очікуваною чесністю редактора. Або ж приймати його правки «з розумінням». Можливо із питанням «чому», щоб зрозуміти потребу редактора в правці, або ж, можливо, власному переписуванні того, що помітив редактор (якщо його правка таки не подобається і випадає зі стилю).
Йдеться про те, що відсутність редакторського его, яке заборонить йому говорити авторові правду – це навпаки погано (особисто я виключаю те его якраз завжди, коли бачу, що автор не буде здатен зрозуміти, чому і навіщо, аби не конфліктувати, хоча знаю, що це дуже погано). І перевага авторського его, і приниження роботи редактора – теж погано. Натомість текст, поданий американською авторкою виховує автора головним чином як «диктатора»... Автор – замовник, клієнт, а редактор – виконавець, для якого «клієнт завжди має рацію». Ну так... хочеш заробити, мовчи, або й підтакуй. (Скільки разів бувало в моїй практиці, коли я після власного редагування просив автора – «не ставте мого прізвища як редактора» -- саме через те, що я не зумів переконати його в тому, що щось радикальне треба міняти, а відтак мені було соромно, щоб інші бачили, що я це «редагував» Так. Редактор як професіонал навіть працюючи у фоновому режимі, як невидимка, мусить мати таку рису як відповідальність за зроблене і не зроблене. Фоновий режим, чи ні, але часто його прізвище таки досі ставлять у вихідних даних).

По-третє, завжди був переконаний, що той «добрий» редактор справді думає «за автора», а не за себе, просто суть не в тому, чи він такий «підлабузник», а наскільки вміє увійти в «роль», тобто наскільки він є майстром, схожим на актора зі здатністю перевтілення.
Ну так, редактори, я гадаю, як і актори, які (згідно з повчаннями ще Станіславського) діляться на дві групи. Одні можуть «грати себе» в якихось обставинах, а інші вміють цілком перевтілюватися в інший образ, забувши власну суть.
Причому добрий редактор бачить не тільки авторський замисел, але і глядача (читача в цьому випадку). Він не лише перевтілюється «в автора», а й стає ним для когось, чого автор часто може і не вміти. (Як часто ми чуємо від тих авторів заяви такого типу: «Коли я пишу, то про читача і не думаю, головне – ідея, замисел.. ну... свобода творчості!»).
Можливо, в цьому аспекті редакторові і справді треба бути розвиненим читачем, щоб уміти відчути стилі, ритми оповіді, емоційні співвідношення образів, психологічні переходи в описуваних сценах, виправданість подій...
По-четверте, ніколи не вважав за потрібне (можливе) редагування художньої літератури. Тут уже й не тільки про суть письменництва, але й про те, що амбіції автора мають перевершувати усілякі можливі втручання редактора.
(На хвильку зупинюся, щоб дати ремарку щодо «втручання», бо йдеться саме про нього, а не про «поради».)
Автор у художній літературі – це «сам собі редактор» (у тому числі й для перевірки фактів, відшліфовування стилю), а видавничий редактор тут – тільки провідник. Він справді, можливо, має право (якщо таке не було обумовлено раніше) тільки на «виправлення помилок» (так зване «літредагування»), а також на підказки (і тут має важливе значення уміння бачити неточності і суперечності будь-якого фактологічного, структурного характеру (навіть у психологічній необумовленості дій персонажів). Але що то за автор, який сам не заглибився в тему настільки, що потім буде звинувачувати редактора, який не помітив його авторської недбалості? Якщо він вважає редактора рівним собі, то нехай тоді й платить йому частину гонорару, а не посторінкову плату...
Далі. Один із типів писання – це творення мистецтва. А тому... от спробуємо собі уявити Художника, який потребує, щоб до його полотна хтось додавав мазків і штрихів? Навіть якщо їх додавати буде майстер. Або ж як має почуватися той уже визнаний Майстер, хто додає штрихів до чужого полотна, або й переписує частинки, але потім його навіть не згадають?
Іншими словами. Якщо письменникові потрібен редактор, то не для «переписування» кавалків тексту, а для поради. Він має право чекати не змін у тексті (бо то вже буде співавторство), а тільки коментарів, до яких він або мусить, або не мусить прислухатися.

Щоправда, буває й так. Редактор, який «не має часу на пояснення» (наприклад у журналі) і вірячи в розумність автора мусить втрутитися сам (або написати у вихідних даних про свої «права»). І тоді справді, якщо автор не бачить потреби змін і вважає, що «все чудово», то й ображається на редактора, який «переписав», переінакшивши стиль. Наприклад, помітив неоковирність (у діалозі, у послідовності викладу, стильовій недбалості...), яку не бачив автор, і яка б могла викликати, щонайменше, сміх у читача, знайшов синоніми, які автор сам би ніколи не вжив... Якраз тоді вже мова і може заходити про «розумність автора», і далі знову ж таки про «сумісність», а не переважаюче его...
Або автор приймає правки, або відмовляється від редактора, не чекаючи пояснень, чому і що...
Взагалі-то у видавничій практиці найбільша роль редактора щодо художнього тексту мала б бути така – прийняття рішення публікувати, чи не публікувати. А далі вже тільки «узгоджувати те, що треба міняти», якщо таки ухвалено видавати. Якщо ж текст не прийнято, то авторові доведеться або правити відповідно до вимог видавництва, або ображатися, що його «недооцінили» (як ото молодому Джеку Лондону). Якщо ж прийняли, то доведеться погоджуватися співпрацювати, а не боятися «втратити голос».
Щоправда, я тут заговорив про редактора «видавничого», а взята до уваги специфіка роботи з автором дещо інша. Адже в есеї, про який тут мова, йдеться головним чином про випадки, коли автор дає рукопис редакторові ще перед поданням до видавництва, аби «поліпшити» його наперед, шукає редактора «на стороні». Щоб якраз сподобалося видавництву. Або зекономити на видавничих витратах. До того ж авторові часто здається, що видавничий редактор може бути поганим і не відпрацьовувати своєї роботи, особливо, якщо автор сам платить видавництву за всі роботи від початку до кінця.
Між іншим, так часто і буває. Якщо рукопис, поданий до видавництва, йде чужим коштом, то в редактора нема особливого стимулу ламати его своє, чи автора. Автор – пан і господар. Як написав, то хай так і йде. Продавати ж не видавництву. Справді недбалість перетворюється на стиль. Навіть про коректора не хочуть думати.
А в інших випадках (складніших) видавничий редактор – це ще й маркетолог. Він не просто «поліпшує» текст (як думає собі автор), він узгоджує його із потребами читачів («цільових груп споживачів»), задля яких працює видавництво. Адже авторові важливо – видати книжку, а видавництву – продати. І тут завжди добре тоді, коли їх інтереси збігаються: співпраця легша, якість не надто страждає, і менше суперечок, хто і що кому винен. Ніхто не репетує про его і зіпсований стиль. Або недоперевірені помилки. Усі націлені на якість рукопису.

А взагалі, навіщо авторові шукати редактора самому? Чому справді він не хоче видавничого, який там завжди мусить бути? Чому до видавничого наперед ставиться як до «недоука» і не довіряє? Тому що так часто є? Чи тому що у нас «неринкова» психологія видавця? Чи саме тому, про що писалося вище? Йому потрібен не функціонер, а жива людина. А окрім того, може, і, наскільки це можливо, таки колега.

Нещодавно побував із групою студентів у редакції одного відомого в Україні видавництва, де головний редактор, аби показати важливу роль редактора студентам, що прийшли на виробничу навчальну екскурсію, зацікавив їх тим, що шукає компетентного редактора (йшлося про підручники для дітей молодшого шкільного віку), а відтак почав задавати потенційним кадрам задачки зі шкільної програми. Чи вміють вони, наприклад, вирішувати математичні завдання з дробами, аби мати здатність їх перевірити. А потім продемонстрував, що відбувається, коли автор і редактор недогледіли «помилок». Це якраз про ті випадки, де на редактора таки тисне «зовнішній світ», і вимушує пристосовувати книгу до вимог «ринку». Коли якість видання – це вже не тільки авторська проблема. Коли редактор МУСИТЬ не довіряти авторові. Якраз активно і «підпільно» виявляти те своє вперте его, влізаючи в «не своє», здійснюючи перевірки, звіряння з іншими джерелами, врешті зі своїм досвідом і уявленням, як «має бути», навіть зі своїми смаками, наскільки вони розвинені...

А в інших випадках? Де автор «сам собі режисер»?
Можливо, для автора, який хоче видати «бездоганну» книжку, яка принесе йому і повагу і (за добрих обставин) славу, в нинішніх видавничих умовах довіра до редактора «на стороні», на «власний вибір» здатна бути вищою? Бо ж він тоді «сам шукає» і «сам платить» за ту роботу, яку хоче мати «високоякісною» (зрештою, справді відводячи редактора в тінь).
А тому треба знати вже не стільки, який там редактор, а що ж то таке та «високоякісна робота».
Натомість вона завжди, як ми вже тут говорили, творча. Не менше, як у автора. Тому й шукати собі треба саме таких редакторів, а не опиратися на якісь менше чи більше точні відповідності до якостей, які нашвидкуруч і за кількома відредагованими сторінками визначити важко. Інколи добрі автори ціле життя співпрацюють із тільки одним добрим редактором.
Або ж коли мова йде про рукопис, із яким «не можна осоромитися». Та ж таки стаття до журналу, чи дисертація. Тоді теж вимоги до редактора інші. Та й редактор це теж цілком розуміє. Пояснювати не треба.

Звичайно, якби мені довелося створити в Україні такий ресурс, який би давав роботу редакторам, і через який автори могли б шукати собі безіменних «добрих» редакторів я б, мабуть, говорив інакше, і не дуже б відрізнявся від згаданої Анни Йєдлль-Мур.
Напевно, теж би вихваляв «своїх» редакторів як слухняних, послужливих, прискіпливих і уважних до деталей (що, в принципі, справді дуже добре для редактора), але у нас в Україні такий ресурс, як видається, неможливий. Хай той, кому то цікаво, пробує.
Автура здатна більше заробляти, ніж «редактура».
Чому?
По-перше, в наших політичних умовах автура запотребувана більше (для писання всіляких замовних текстів), а по-друге, через оплату праці. Як «прислужницька» і нетворча (які її розуміють автори) ця робота у нас малооплачувана.
(Чи все ж таки сучасній армії редакторів варто було б завести такий сайт? Не стільки задля заробітку, скільки для фіксування наявності...)
От справді. Коли зайшов на той рекламований Анною Йєдлль-Мур сайт, знаєте, які ціни за роботу побачив?
Ось гляньте:

«Наші погодинні розцінки:
Коректура: €30 £25 $40
Літературне редагування €40 £33 $53
Повне редагування €50 £42 $66»


Навіть скинувши поправки на «європейськість», наша оплата паці взагалі ніяка. І не погодинна, що потребує нормативності, а посторінкова (де сторінка рахується абияк) і без урахування складності редагування. «Як домовимося». Врешті решт, і без поваги до редактора, і без глибокого розрахунку на його допомогу. І автор бідний, а редактор із ним ще бідніший. Коли домовляються про ціни і час, то як ніби теж мусять «пристосуватися».

Але ця тема, як і багато інших, пов’язаних із професією редактора, могла б бути продовжена тільки на умовах точніших економічних розрахунків, а це вже складніша фахова проблема, яку теж мало хто пробує розв’язувати цивілізовано.

До речі. Ця стаття не була ніким іншим редагована, окрім як автором, відтак автор бере на себе цілковиту відповідальність за всі складно прочитувані уривки, і можливі неперевіреності. Бо не має змоги заплатити навіть 40 євро за годину роботи редактора. А цей текст (приблизно 0,7 обліково-видавничого аркуша) мав би (навіть як і не надто складний) за старими нормами редагуватися не менше 4 годин. І чи заплатив би мені автор за таке редагування суму в 160 євро?
Зрештою, написана вона не задля того, щоб стати «класикою» (та й на цьому сайті я «сам собі редактор, який працює на майже громадських засадах), а для продовження дискусії. Отож і може бути саме такою.

P.S. Я не хотів називати тут згадуваної в тексті Анни Мур компанії (не моє завдання її рекламувати), однак якщо зайти на той сайт http://publishingperspectives.com, то все одно знайдеться і фірма, від імені якої то подано. Тому аби полегшити справу тим, хто хотів би уточнити подані мною тексти (а може, навіть таки дати їм щось на редагування за їхніми цінами – нашим же науковцям інколи потрібне редагування їхньої англійської перед розміщенням статей у зарубіжних наукових виданнях), таки називаю: Novel Gazing. Кажуть, що редактори у них супер.
Відповісти на статтю