Нове число журналу

Новини

Нове число журналу "Київська Русь"

Власна інформація | 08.09.08 20:40:02

З'явилося у світ нове число журналу "Київська Русь", одного із тих періодичних видань України, яке, вперто продовжує підтримувати літературне життя не на словах, до того ж, так само вперто намагаючись зберегти в ньому те, що майже сьогодні вже стало неможливим: поєднувати -- і патріотизм, і вимогливе ставлення до. Якщо вам здалося неприйнятним таке наше поєднання, то спробуйте замислитися... хто що у нас в літературі вважає патріотичним, а що взагалі літературрою... що підносить нас, а що робить дрібними і нецікавими...
Навіть сама розмова про поезію...
Скористаємося у представлення номера вступом до нього словом головного редактора Дмитра Стуса. Тема номера -- поезія і назва "Тінь Музи".

Наш світ, на жаль, не лише літературний, майже не відкидає тіні. Принаймні помітної за межами вкраїнського простору. Себто, може, з суб'єктивно вкраїнської точки зору тінь й існує (так хочеться повірити у це й собі), але якщо запитати пересічного британського, німецького, американського, російського читача, кого з наських літераторів він знає, у абсолютній більшості випадків відповіддю стане мовчанка.
Нинішня вкраїнська література - сфера тусовки й так званих спеціалістів. Саме тусовка підносить чи опускає в межах неньки того чи іншого автора, аби фахівці вітчизняного розливу підвели/не підвели науково-подібне обґрунтування чиїйсь геніальності й відвели/не відвели відповідному персонажеві те чи інше місце в історії літератури.
У більшості випадків це мало співвідноситься з читацьким інтересом, новою естетикою, інакшим баченням світу. Головний критерій - симпатія/антипатія критиків, що бодай у якийсь спосіб причетні до творення канону, закріпленого шкільною програмою.
Феномен останньої полягає в тому, що як би нудно й нецікаво не викладали літературу в школі, а очевидним фактом є те, що в середньому й літньому віці переважна більшість населення найкраще знає тих письменників, творчість яких вивчали в школі. Саме вони й є - сучасними, цікавими, «відомими»...
Чого ж дивуватися, що прізвища Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Лесі Українки чи, скажімо, Андрія Головка для більшості наших сучасників більш відомі, ніж Оксани Забужко чи Юрія Андруховича, Марії Матіос чи Василя Герасим'юка?
Згоден, класика завжди актуальна. Проте сучасники осмислюють виклики нашого часу, чого в жодній класиці не знайдеш... Можливо, ще й неувагою до сучасної літератури
з боку еліт можна пояснити декларовану боротьбу за державність, з Росією, за мову... Хоча, здається, давно варто було не з кимось/чимось боротися, а щось витворювати. Може, тоді не було б соромно за перших осіб держави, які вирішили рекламувати країну за кордоном, експортуючи не досягнення, а Голодомор. Особисто мені здається, що в такий спосіб і країну принижено, і тема збаналізовується. Життя триває, а отже, треба жити і... пам'ятати. І пам'ятати так, щоб нічого подібного на нашій землі ніколи не сталося...
Ми культурно загрузли в історичній пам'яті, продовжуючи зводити порахунки з історією впродовж усіх років нашої незалежності. Чого ж дивуватися, що й далі живемо в тіні імперії, в тінях великих літератур (див. інтерв'ю зі славістом Жаном-ФіліпомЖаккаром). Не маючи імперської потуги рекламувати й нав'язувати свою культуру Іншим, продовжуємо харчуватися чужим маскультом. Не дивно, що в культурному плані нас часто не помічають навіть сусіди (не варто, як на мене, переоцінювати надзусилля О.Забужко, Ю.Андруховича, С.Жадана, М.Матіос і деяких інших письменників, виданих у тій же Польщі, Росії чи деінде, адже зусилля одиниць без державної підтримки не можуть стати фактом постійної присутності).
І як тут не повчитися в тієї самої Росії, яка формувала свою культурну вищість й імперську ідентичність саме через експорт за кордон власних і привласнених культурних надбань. І коли на Тургенєва ті ж таки брати Конкури дивилися як на представника нижчої культури, то в 20 ст. нічого подібного не можна навіть уявити. Щоб стати рівними в Європі, світі, нам треба пройти той же шлях, а поки що наші декларації про українця Гоголя ніхто поза межами України не чує...
Свої тіні й в Україні. І то не лише тіні шкільної програми. Маємо тінь поруйнованої культурної індустрії, відсутність сучасного книгобізнесу й ринку літературних журналів, вакханалію несмаку й маскульту.
І вже геть на дні - майже в суцільній теміні, де про тіні нема жодної мови, - найвищі досягнення нашої літератури: ПОЕЗІЯ.
Так сталося, що в редакційному портфелі накопичилося чимало добрих і різних віршів - Оксана Луцишина, Леся Лисенко, Олесь Корж, Олеся Найдюк, Тарас Григорчук, Олег Соловей, поетична проза Мирослава Лазарука... Ми вирішили об'єднати їх в окрему книгу - «Тінь музи», квінтесенція найкращого.
Муза є, а її тінь колись обов'язково стане помітною...
Відповісти на статтю